Бог Світла
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Всесвіт", 1994, №3-4
- Переводчик: Лариса Маєвська
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Бог Світла». Краткое содержание книги:
Роджер Желязни — чудовий стиліст, проза його вишукана, поетична, іноді на грані експериментальної і водночас сповнена іронії та гумору. Особливий інтерес до теми богів та безсмертя привів Желязного, за висловом одного з критиків, на Парнас наукової фантастики.
Дія роману «Бог Світла» відбувається в далекому майбутньому, після загибелі людської цивілізації. Купка перших поселенців на планеті-колонії захопила контроль над досягненнями науки й техніки. Ці люди знайшли шлях до безсмертя, забезпечили собі необмежену владу на планеті й запанували над іншими людьми як боги індуського пантеону — Калі, богиня згуби і смерті; Крішна, бог пристрасті й хтивості, та ін. Однак бунтівний небожитель, Бог Світла (Будда) — повстав проти тоталітарного небесного ладу. Про все це читач дізнається, занурившись у магічний світ індуської культури й міфології, що розкривається засобами наукової фантастики і, переплітаючись з нею, надає сучасного філософського звучання творові та неповторного колориту його художній фактурі.
Роджер Желязни
БОГ СВІТЛА
Фантастичний роман
© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література
Перекладено за виданням: Roger Zelazni, Lord of Light. An Avon Book, New York, 1969.
З англійської переклала Лариса МАЄВСЬКА[1]
І
Казано, як минуло п’ятдесят три роки по його звільненні, він повернувся з Золотої Хмари, аби знову кинути виклик Небесам, повстати супроти Ладу Життя та богів, що той лад встановили. Його прихильники молилися за його повернення, дарма що ті молитви були гріховні, бо не слід тривожити молитвою того, хто пішов у Нірвану, хай би які були обставини, за яких він пішов. Але ті, що носили шафранові облачення, молилися, аби Він, Меч, Манджусрі, знову повернувся до них. І Боддхісатва, кажуть, почув…
Чиї бажання були розвіяні,
Хто відчахнувся від свого кореня,
Чиє пасовище — то порожнеча,
Неозначена й вільна, —
Путь того непізнавана,
Як у птахів небесних.
Дхаммапада (93)
Послідовники називали його Магасаматманом і запевняли, що він — бог. Але він волів відкинути від свого імені «Мага» й «атман» і зватися просто: Сам. Він ніколи не казав, що він бог, проте ніколи й не заперечував цього. Усе складалося так, що хоч визнавай, хоч заперечуй, ніщо до добра не доведе. Обачніше було мовчати.
Отож він витав у тумані таємничості.
Це діялося в сезон дощів…
Стояла глибока пора гнилої вільгості…
Їхні молитви злинули до неба в дощові дні. Проте ніхто не перебирав пальцями молитовних шнурів, не обертав молитовних коліс: молитви злинули від величезної молитовної машини в монастирі Ратрі, Богині Ночі.
Високочастотні молитви сягали вгору, крізь атмосферу й далі, націлені на Золоту Хмару, що її називають Мостом Богів. Та хмара оповиває весь світ, сяє бронзовою веселкою серед ночі, а ополудні червоне сонце в тому місці робиться жовтогарячим.
Правда, були ченці, які сумнівались у правовірності такої молитовної техніки, але правда й те, що цю машину сконструював сам Яма-Дхарма, нині вигнанець Небесного Міста; подейкують, ніби в давнину, багато століть тому він збудував потужну Громову Колісницю для бога Шіви: та машина літала по небу, розсипаючи за собою вогненні іскри.
Дарма що Яма впав у немилість, його слава як неперевершеного винахідника не потьмарилась; та якби боги міста провідали про його молитовну машину, вони зжили б його зо світу навічною смертю, в цьому годі було сумніватися. Проте ніхто й не сумнівався, що вони спровадили б його з цього світу на віки вічні і без такої провини, аби лишень він потрапив їм до рук. В який спосіб Яма поквитається з Владарями Карми — то його власний клопіт, але всі були певні: коли настане слушна година, він знайде, як це зробити. Він лише наполовину молодший за саме Небесне Місто, і знайдеться не більше десятка богів, за чиєї пам’яті було засновано цю їхню оселю. Всі визнавали, що він мудріший навіть за Бога Куберу, коли йдеться про те, як приборкати Всесвітній Вогонь. І то було не наймогутніше з його Чародійств. Він славився іншим, але більшість людей про те мовчала. Високий у міру, кремезний, але не важкий, Яма рухався неквапливо і зграбно, вдягався в усе червоне й був неговіркий.
Він пильнував за молитовною машиною, а тим часом гігантський лотос, що його він прилаштував на монастирському даху, невтомно обертався у своєму гнізді.
Дрібний дощик падав на монастир, на рухливий лотос і на джунглі, що підступали до підніжжя гір. Протягом шести днів Яма послав до Золотої Хмари чимало кіловат-годин молитов, але обрана ним місцина вберегла його від підслуховування Згори. Він стиха прикликав божеств родючості, найуславленіших серед нині сущих, заклинаючи їх найвідомішими їхніми Атрибутами.
Перекоти грому розляглись у відповідь на його благання, і мавпочка, що допомагала йому, захихотіла.
— Чи молитви шли, чи прокльони, а користь із них однакова, ясновельможний Ямо, — пояснила вона. — Себто ніякої.
— І тобі знадобилось аж сімнадцять перевтілень, аби осягнути цю істину? — мовив Яма. — Тоді ясно, чому ти й досі животієш у мавпячій подобі.
— Зовсім не тому, — заперечила мавпочка на ім’я Тек. — Хоча моє вигнання було не таким мальовничим видовищем, як твоє, але всі мої злигодні — лише через злостивість отієї…
— Годі! — гримнув Яма й повернувся до мавпочки спиною.
1
Маєвська Лариса Никандрівна — філолог-зарубіжник. Закінчила факультет романо-германської філології та аспірантуру при кафедрі історії зарубіжних літератур Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. Працювала видавничим редактором. Нині працює в галузі художнього перекладу та літературознавства. Автор статей з історії іспанської літератури XIX ст. Перекладає з англійської та іспанської мов. У її перекладі вийшли новели Едгара По, Курта Воннегута, Артура Кларка, Рея Бредбері, Хуана Рульфо, Орасіо Кіроги.