Ежені Гранде. Селяни
- Автор: де Бальзак Оноре
- Серия: Вершини світового письменства #38
- Год: 1981
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Елеонора Ржевуцька
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Ежені Гранде. Селяни». Краткое содержание книги:
— Не торкай, або я видряпаю тобі очі!
— Гаразд, насмільтесь розв'язати в'язку при пану Брюне, — сказав лісник.
Хоч судовий виконавець і зберігав вираз байдужості, якого надає чиновникам звичка до всіляких справ, але він підморгнув оком шинкарці та її чоловікові, даючи зрозуміти: «погана справа!». Старий Фуршон, із свого боку, пальцем вказав своїй дочці на купу попелу, навалену в каміні. Тонсарша, одразу зрозумівши з цього виразного жесту і те, яка небезпека загрожує її свекрусі і яку пораду дає їй батько, вхопила жменю попелу й кинула його у вічі лісникові. Ватель аж завив; Тонсар, наділений всією зіркістю, що її втратив лісник, грубо штовхнув його на криві зовнішні сходи, на яких ногам сліпого було так легко спотикнутися, що Ватель покотився аж до самого шляху, випустивши з рук рушницю. В одну мить в'язку було розв'язано, кругляки вийнято й заховано зі спритністю, що не піддається ніякому описові. Брюне, не бажаючи бути свідком цієї операції, прекрасно передбачуваної ним, кинувся піднімати лісника; він посадив його на схилі й побіг змочити хустку в воді, щоб промити очі потерпілому, який, незважаючи на свої страждання, намагався добратися до струмка.
— Ватель, ви самі винні,— сказав йому виконавець. — Ви, бачите, не маєте права входити в чужі будинки…
Стара, маленька, майже горбата жінка кидала очима стільки ж блискавок, скільки лайки беззубим, вкритим піною ротом, стоячи на порозі шинку, впершись кулаками в боки й горлаючи так, що її було чути аж у Бланжі:
— Ах, мерзотнику, так тобі й треба! Хай тебе пекло пожере! Обвинувачувати мене, що я нарубала дерев, мене, найчеснішу жінку на селі, та ще й гнатися за мною, наче за яким лютим звіром! Посліпли б твої кляті очі, одразу б у краї спокійніше стало. Всі ви тільки приносите нам нещастя, й ти й твої приятелі вигадуєте всякі капості, щоб розпалити війну між вашим хазяїном та нами!..
Судовий виконавець тимчасом промивав очі лісникові і, подаючи йому допомогу, все доводив йому, що з погляду законності він заслуговував на догану.
— Сволота! І нав'язла ж вона нам на зубах! — сказав, нарешті, Ватель. — Вона в лісі аж з самої ночі…
Всі доклали своїх рук, щоб прибрати зрубане дерево, речі в шинку було швидко поставлено на місце; тоді в дверях пихато з'явився Тонсар:
— Ватель, синку мій, якщо ти ще раз спробуєш вдертися до мене в дім, матимеш справу з моєю рушницею, — сказав він. — Сьогодні був тобі попіл; іншим разом зможеш побачити й вогонь. Ти не знаєш свого ремесла… Але все ж ти запарився, і коли хочеш випити скляночку вина, тебе почастують; та, до речі, зможеш побачити, що в в'язці моєї матері нема ані шматочка незаконного дерева, — усе саме пруття.
— Погань!.. — тихо прошепотів судовому виконавцеві лісник, далеко болючіше вражений у саме серце цим глумом, ніж попелом у вічі.
У цей момент на дверях «Великих-ГУ-синіх» з'явився виїзний лакей, якого нещодавно посилали розшукувати Блонде.
— Що це з вами, Ватель? — запитав лакей лісника.
— Ет, — відповів лісник, витираючи очі, які щойно держав широко відкритими в струмку, щоб остаточно їх промити, — В мене тут завелися боржники, яких я примушу проклясти той день, коли вони побачили світ.
— Якщо ви так розумієте цю справу, пане Ватель, — холодно сказав Тонсар, — то ви переконаєтесь, що ми тут, у Бургундії, народ сміливий.
Ватель пішов. Мало цікавлячись розв'язанням цієї загадки, Шарль заглянув у шинок.
— Ідіть у замок, та з вашою видрою, коли вона у вас є,— сказав він дядькові Фуршону.
Старий похапцем підхопився й пішов за Шарлем.
— Гаразд, де ж вона, ота видра? — спитав Шарль, усміхаючись з виглядом сумніву.
— От сюди, — сказав старий мотузник, прямуючи до Туни.
Таку назву має струмок, утворюваний зайвою водою млина й ставків егського парку. Туна тече вздовж усього кантонального шляху аж до маленького Суланжського озера, яке вона перерізує й впадає в Авону, перед тим напоївши водою млини й ставки маєтку Суланжів.
— Ось вона, я її заховав у егському струмку, з камінцем на шиї.
Нахиляючись і знову підводячись, старий не відчув монети в сто су в своїй кишені, де гроші бували так рідко, що однаково давалися взнаки і їх наявність і нестача.
— Ах, мерзотники! — вигукнув він. — Якщо я полюю на видр, то вони полюють на тестя, падлюки такі! Вони забирають у мене все, що я зароблю, й кажуть, що це мені ж на користь. Ще б пак не на користь! Якби не мій бідний Муш, єдина втіха моєї старості, я б утопився. Діти — це розорення батькам. Ви не одружені, пане Шарль? Ніколи не одружуйтесь! Принаймні не будете собі дорікати, що посіяли погане зерно… А я ж думав купити на ці гроші куделі,— от вона й розкуделилась, моя куделя! Цей славний паничок дав мені десять франків; от вона й подорожчала тепер, моя видра.