Ежені Гранде. Селяни
- Автор: де Бальзак Оноре
- Серия: Вершини світового письменства #38
- Год: 1981
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Елеонора Ржевуцька
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Ежені Гранде. Селяни». Краткое содержание книги:
Шарль так не довіряв дядькові Фуршону, що сприйняв його скарги, на цей раз цілком щирі, за підготовку до того, що він на своїй лакейській мові звав «затуманюванням», і припустив помилку, виявивши свою думку усмішкою, яку побачив хитрий дідок.
— Гей, дядьку Фуршон, підтягніться! Вам доведеться розмовляти з пані,— сказав Шарль, помічаючи досить значну кількість палаючих прищів на носі й щоках старого.
— Я свою справу знаю, Шарль, і на доказ цього, коли тобі здумається почастувати мене у людській недоїдками із сніданку та однією-другою пляшечкою іспанського вина, я тобі скажу три слівця, що охоронять тебе від прочухана…
— Кажіть, і Франсуа дістане наказ від пана піднести вам склянку вина, — відповів виїзний лакей.
— Слово?
— Слово.
— То от що: ти ходиш розмовляти з моєю внучкою Катрін під прольотом Авонського мосту; Годен її кохає; він вас бачив і має дурість ревнувати… Я кажу «дурість», бо в селянина не повинно бути почуттів, дозволених тільки багатіям. І коли ти підеш у день суланжського свята в «Тіволі» танцювати з нею, тобі там, мабуть, натанцюють так, що й не схочеш… Годен ревнивий і злий, він здатний переламати тобі руки, а ти й писнути не зможеш…
— Це дорогенько! Катрін дівчина вродлива, але такої ціни не варта, — сказав Шарль. — А чому він так сердиться, отой Годен? Інші ж не сердяться.
— Він кохає її, щоб оженитися…
— От буде бита!.. сказав Шарль.
— Це ще як сказати… — сказав старий. — Вона вся в матір, на яку Тонсар ані разу не підняв руку, побоюючись, щоб вона не піддала йому ногою. Жінка, що вміє ворушитися, це штука вигідна… А потім, хоч який міцний Годен, та під гарячу руку з Катрін останнє слово не за ним буде.
— Візьміть-но, дядьку Фуршон, от вам сорок су випити за моє здоров'я на той випадок, коли нам не вдасться хильнути алікантського вина.
Опускаючи монету в кишеню, дядько Фуршон відвернувся, щоб Шарль не міг побачити виразу втіхи та іронії, якого він не міг притаїти.
— Катрін, — продовжував старий, — неабияка розпусниця. Вона полюбляє малагу; ти б їй сказав, щоб вона прийшла в замок малаги покуштувати, дурню.
Шарль подивився на дядька Фуршона з простодушним захватом, не мавши змоги здогадатися, до якої міри вороги генерала були зацікавлені підсунути в замок ще одного шпигуна.
— Генерал, мабуть, щасливий? — запитав старий. — Селяни тепер зовсім принишкли. Що він каже? Він завжди вдоволений із Сібіле?
— Один тільки пан Мішо усе чіпляється до пана Сібіле. Кажуть, що він-таки доб'ється його звільнення.
— Усе заздрощі! — зауважив Фуршон. — Б'юсь об заклад, що й ти хотів би побачити, як Франсуа дадуть відставку, а тебе замість нього призначать старшим камердинером?
— Ще б пак! Він тисячу двісті франків одержує,— сказав Шарль. — Тільки його не можна звільнити, він знає всі таємниці генерала…
— Як пані Мішо знала всі таємниці пані графині,— підхопив Фуршон, жадібно впиваючись в очі Шарля. — Скажи-но мені, хлопче, у пана й пані в кожного по своїй окремій спальні?
— Хай їм чорт! Без цього пан не любили б так пані,— сказав Шарль.
— А більше ти про це нічого не знаєш? — запитав Фуршон.
Але розмову довелося припинити, бо Шарль і Фуршон були перед кухонними вікнами.
V. Вороги віч-на-віч
На початку сніданку старший камердинер Франсуа, підійшовши до Блонде, сказав йому напівпошепки, але досить голосно, щоб його почув граф:
— Пане, хлопчисько від дядька Фуршона твердить, що вони, нарешті, спіймали-таки видру, і запитує, чи схочете ви її взяти, поки вони не віднесли її супрефектові у Віль-о-Фе.
Еміль Блонде, хоч і був професором містифікації, не мав сили не почервоніти, як дівчина, коли вона слухає трохи вільний анекдот, уже наперед знаючи його розв'язку.
— А, то ви сьогодні полювали на видру з дядьком Фуршоном! — вигукнув генерал, вибухаючи шаленим сміхом.
— В чому справа? — запитала графиня, збентежена сміхом чоловіка.
— Раз дядько Фуршон, — продовжував генерал, — перехитрив таку розумну людину, відставному кірасирові нема чого червоніти, що він теж полював на цю видру, надзвичайно подібну до третьої коняки, за яку пошта бере з вас гроші, хоч цієї коняки ви ніколи не бачите.