Ежені Гранде. Селяни
- Автор: де Бальзак Оноре
- Серия: Вершини світового письменства #38
- Год: 1981
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Елеонора Ржевуцька
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Ежені Гранде. Селяни». Краткое содержание книги:
— О, як не буде дощу!.. — додала його жінка, наче заспокоюючи себе.
Зачувся тупіт коня, в напрямі від Суланжа, і хвилин через п'ять судовий виконавець вже прив'язував свою коняку до стовпа, вкопаного біля хвіртки, якою виходили корови; далі він сам всунув голову в двері «Великих-ГУ-синіх».
— Ну, ну, хлоп'ята, не гаймо часу, — сказав він, вдаючи, що дуже поспішає.
— Ах! — сказав Вермішель, — один ухиляється, пане Брюне… У дядька Фуршона подагра…
— В нього багато подагр, — відповів виконавець. — Та закон зовсім не зобов'язує його бути тверезим.
— Ви вже пробачте мені, пане Брюне, — сказав Фуршон, — мене чекають в одній справі в Егах, у мене там приторговують видру…
Брюне, маленький, сухенький чоловічок з жовчним обличчям, одягнутий весь у чорне сукно, з жовтими очима, кучерявим волоссям, стиснутим ротом, гострим носом, захриплий голосом, — був взірцем людини, яка своїм обличчям, поводженням і характером цілком відповідає своїй професії. Він так добре знав право або, вірніше, крутійство, що був одночасно і страховищем, і порадником кантону: через це він був досить популярним серед селян, від яких звичайно брав свою плату натурою. Усі ці позитивні й негативні властивості та спритність приваблювали до нього місцеву клієнтуру, на відміну від його співбрата метра Пліссу, про якого мова буде далі. Ця наявність одного судового виконавця, який робить буквально все, й іншого виконавця, що нічогісінько не робить, — звичайне явище у мирових судах глухих сільських кутків.
— Отож, справа спалахнула? — запитав Тонсар маленького дядька Брюне.
— Що ж вдієш! Ви його теж дуже обкрадаєте, а він захищається, — відповів виконавець. — Вони погано скінчаться, усі ці ваші справи; в них втрутяться власті.
— Отож нам, біднякам, треба подихати? — сказала Тонсарша, подаючи судовому виконавцеві склянку вина на блюдечку.
— Біднякам подихати можна, в них ніколи нестачі не буде, — сентенційно сказав Фуршон.
— Дуже ви теж рубаєте ліс! — продовжував виконавець.
— Не вірте, пане Брюне; і отакий-от галас за кілька паскудних в'язок хмизу, — сказала Тонсарша.
— Замало повинищувано багатіїв у революцію, от і все, — сказав Тонсар.
У цю мить зачувся шум, страшний своєю незрозумілістю. Шалений тупіт двох ніг, змішаний із стукотом зброї, панував над шарудінням листя й гілок, які тяглися за ще швидшими кроками, два голоси, такі ж неоднакові, як і звуки кроків, кидали верескливі вигуки. Всі присутні в шинку здогадалися, що це чоловік переслідував, а тікала жінка; але з якої причини? Незнання тривало недовго.
— Це мати, — сказав, підхоплюючись, Тонсар, — я пізнаю її дзвіночок.
І раптом, вдершись по кривих східцях «Великих-ГУ-синіх» останнім зусиллям енергії, яка живе тільки в суглобах контрабандистів, стара Тонсар, змахнувши в повітрі всіма чотирма кінцівками, розтяглася посеред шинку. Величезне громаддя її в'язки страшенно загуркотіло, падаючи від одвірка на долівку. Всі підхопилися. Столи, пляшки, стільці, зачеплені сучками, розлетілися в усіх напрямах. Гармидер був би не більший, якби обвалилася вся халупа.
— Ой, зараз помру! Мерзотник вбив мене!..
Крики, вчинки і вторгнення старої пояснилися появою на порозі лісового сторожа в зеленому суконному костюмі, у капелюсі з срібним мотузком, з шаблею при боці, у шкіряній перев'язі з гербами Монкорне і Труавілів на ній, у червоному форменому жилеті й в шкіряних гетрах вище колін.
Після хвилини непевності сторож сказав, побачивши Брюне й Вермішель:
— В мене є свідки.
— Чого? — запитав Тонсар.
— У в'язці в цієї жінки десятирічний дуб, розрубаний на кругляки… Це злочин!
Ледве було сказано слово «свідок», як Вермішель вирішив за краще вийти подихати свіжим повітрям у виноградник.
— Що!.. Що!.. — казав Тонсар, стаючи перед сторожем, тоді як Тонсарша піднімала свекруху. — Чи не схочеш ти намастити собі п'яти, Ватель?.. Складай свої протоколи й хапай людей на шляху, — там тобі й місце, розбійнику, а звідси йди. Мій будинок, треба думати, належить мені! І вугільник господар у себе вдома…
— Я спіймав її на гарячому, твоя мати повинна йти зі мною.
— Арештувати мою матір у мене в домі? Ти не маєш на це права. Моє житло недоторканне, це добре відомо. Чи є в тебе наказ нашого слідчого, пана Гербе? Сюди без суду не ввійдеш. А ти ще не суд, хоч і присягав на суді заморити нас голодом, лісовий приставе клятий!
Лють у лісника досягла такого ступеня, що він намагався силою заволодіти в'язкою. Але стара, цей жахливий обривок почорнілого пергаменту, наділений руками, подібну якій можна побачити тільки на картині Давіда «Сабінянки», закричала йому: