Одіссея найкращого сищика республіки

За кілька хвилин прийшов Сільванський. Попросив відійти з ним на корму.

— Іване Карповичу, у мене до вас серйозна розмова.

— Яка саме?

— Від імені Тимчасового уряду я хотів би запропонувати вам роботу.

— Я не працюю на уряд, тільки сам на себе.

— Іване Карповичу, йдеться про порятунок Росії. У нашої країни, що скинула кайдани самодержавства, зараз дуже багато ворогів. З одного боку — монархісти, які мріють повернути до влади царя, з іншого, — радикальні елементи, які...

— Мене це не хвилює.

— Іване Карповичу, я розумію, що у вас могла сформуватися деяка неприязнь до влади у Петрограді, бо ж та влада заподіяла вам досить багато неприємностей. Але це були ваші вороги при дворі. Тимчасовий уряд дуже цінує вас і закликає приєднатися, бо зараз ідеться про порятунок Росії!

— Слухайте, я сищик, я розслідую злочини, а не рятую Росію.

— Іване Карповичу, ви для нас дуже важливі. Особливо зважаючи на події у малоросійських губерніях.

— А які там події? — здивувався я, бо там завжди було тихо і мирно.

— Досить тривожні. Підняли голову деякі елементи, які мріють про розпад нашої країни й навіть ведуть за це свою агітацію.

— Який іще розпад? — не второпав я.

— Ви що, зовсім не стежили за політикою? Ну, хоч про Центральну Раду чули?

— Ні, а що за рада така?

— Ну як же так, Іване Карповичу! Ви що, газет не читаєте?

— Я справи розслідував, не до газет мені було. То що за рада така?

— Зібралися різноманітні горлохвати з мазепинців і починають говорити про так звану Україну. Мовляв, малоросійські губернії мусять отримати певну автономію, мовну та церковну. Але це ж тільки перші кроки, далі вони залюбки підуть на те, щоб по-живому вирвати малоросійські губернії з Росії! Цю Центральну Раду фінансують німці, як, до речі, і більшовиків. Німці радо підтримують усіх ворогів Росії. Внутрішніх ворогів.

— Я тут до чого?

— Іване Карповичу, ви досить відома та впливова людина. До того ж ви з Малоросії. І ваша позиція, ваша думка відіграватимуть важливу роль у збережені єдності Росії. Ви мусите...

— Я нічого не мушу!

— Ну добре, ми були б дуже вдячні, якби ви викрили німецьке коріння цієї Центральної Ради, вказали на шкідливість і непотрібність будь-якої автономії для малоросійських губерній, бо ми ж народ одного коріння! Руські люди!

— Та який же я руський, я з-під Полтави.

— Іване Карповичу, я з Катеринослава — і що? Всі ми руські люди! І зараз кожен патріот Росії мусить стати до боротьби за її майбутнє! До цього закликаю і вас. Не вимагаю відповіді просто зараз. Подумайте, прислухайтеся до свого патріотичного серця.

Я кивнув. Але думати не збирався. Не хотів я мати жодних справ із урядом. Хоч із тимчасовим, хоч із довічним.

— Я так розумію, у вас є ще якісь справи. Але коли будете повертатися до Росії, обов’язково заїдьте до Петрограда. І ставайте до роботи. Треба зберегти Росію, не дати ворогу знищити наше Отєчєство! — У Сільванського аж сльози на очах виступили. А я був байдужий до його слів.

Пароплав став на рейді. З порту до нас виплив човен, куди ми з Борисом пересіли, перед тим з усіма попрощавшись. Невдовзі зійшли на берег, щоб зробити останню, як я сподівався, справу в цій подорожі. Моніка була близько, але зараз я більше думав про її покійну матір.