У війни не жіноче обличчя

Зустрів мене комбриг Лопатін.

— Ну й жінка! — Був він приголомшений. — За таких умов дитину несла і машинку не покинула. То ж не кожен чоловік зміг би.

Узяв Еллочку на руки, обіймає, цілує. Вивернув всі свої кишені — висипав їй хлібні крихти. Вона запила болотною водою. І за його прикладом решта з партизанів вивернули свої кишені і висипали їй крихти.

Коли ми вийшли з блокади, я була дуже хвора. Уся у фурункулах, шкіра сповзала з мене. А на руках дитина... Чекали літак із Великої землі, сказали, якщо він прилетить, відправлять найважчих поранених і можуть взяти мою Еллочку. І ось я пам’ятаю цю хвилину, коли її відправляла. Поранені тягнуться до неї: "Еллочко, до мене". — "Давай до мене. Тут досить місця..." Вони всі її знали, вона в госпіталі співала їм: "Эх как бы дожить бы до свадьбы-женитьбы".

Льотчик запитує:

— Ти з ким тут, дівчинко?

— З мамою. Вона за кабінкою залишилася...

— Поклич маму, щоб вона летіла з тобою.

— Ні, мама не може відлітати. Вона має бити фашистів.

Ось такими вони були, наші діти. А я дивлюся на її личко,

і в мене судоми — чи побачу я її коли-небудь?

Я вам ще розповім, як ми із сином зустрілися... Це вже після визволення. Іду до будинку, де свекруха жила, а ноги — як не мої. Жінки в загоні, старші, попередили:

— Ти, якщо побачиш його, нізащо не признавайся відразу, що ти його мати. Ти уявляєш, чого він без тебе зазнав?

Біжить сусідська дівчинка:

— Ой! Мама Льоні. А Льоня живий...

У мене ноги не йдуть далі: син живий. Вона розповіла, що свекруха померла від тифу, а Льоню взяла сусідка.