Антирадянські історії

Мої студенти аналізують два договори — Георгіївський трактат 1783 року і «мирний договір» між Росією та Грузією 1920 року. Ці документи символізують ставлення Російської, а потім Радянської імперії до маленької країни, до якої ці імперії завжди відчували особливу «прихильність». У радянській історіографії Георгіївський трактат завжди називали «рятівним» для Грузії, а частіше — «актом добровільного приєднання» Грузії до Росії. Мало хто особисто читав текст трактату чи намагався зрозуміти, що вся історія взаємин Росії і Грузії була обманом, а підписані документи — «фільчиними грамотами». Всі наступні укладені договори — тільки підтверджують, що будь-які взяті на себе зобов’язання Росія порушує практично відразу. Навіть не зрозуміло, навіщо Кремлю дипломатія, якщо відносинами з іншими країнами займається військове відомство.

Я не знаю, чи існує статистика кількості порушених міжнародних зобов’язань — договорів, конвенцій, хартій та інших зобов’язань, що їх Росія підписувала і ратифікувала. Ймовірно, цифра величезна і, можливо, дорівнює кількості договорів. Дивно — навіщо підписувати, витрачати гроші на чиновників і транспорт, папір і банкети, якщо майбутнє у всіх документів практично однакове? Найімовірніше, обговорення і підписання розраховані виключно на піар, самообман і обман населення, яке має щиро повірити в те, що Росія — справді держава, у якої є міжнародна політика. Населенню потім не пояснюють, чому Росія не виконала зобов’язання і, як з’ясовується, не збиралася їх виконувати від самого початку. Для російської дипломатії взаємини з іншими державами — це до певної міри гра, в якій аферизм і шахрайство займають більшу частину імітації міжнародного життя.

Останні події в Україні є підтвердженням того. Мінські домовленості? Женевська угода? Росія виконала обіцянки і роззброїла сепаратистів? Якщо повернутися до подій останніх десятиліть, то таких невиконаних зобов’язань будуть сотні й усі вони, безсумнівно, знайдуть пояснення у Кремля або російського МЗС. Не знаю випадку, щоб у кремлівських чиновників, ба більше — у Генеральних секретарів або президентів з’являлося бажання вибачитися. «Вєлікая Россія» у процесі вставання з колін вибачатися ні перед ким не збиралася і не збирається. Дивно, що з нею досі хтось домовляється, знаючи, що Росія знову порушить зобов’язання.

На початку березня цього року випускник юридичного факультету Лєнінґрадського університету, учень Анатолія Собчака, Владімір Путін раптом заявляє з приводу України: «Коли ми вказуємо, що це антиконституційний переворот, нам кажуть: ні, це не збройне захоплення влади, це революція. А якщо це революція, то тоді мені важко не погодитися з деякими нашими експертами, які вважають, що на цій території виникає нова держава. Але ні з цією державою, ні щодо цієї держави ми жодних зобов’язувальних документів не підписували». Путін виступає як шулер, який чудово знає: те, що відбувалося та відбувається на території іншої держави, — внутрішня справа цієї держави, і її громадяни мають право самостійно визначати, яка їм влада потрібна.