Антирадянські історії

Так склалося, що більшість людей пам’ятає про лєнінське означення «лайно», але не знають продовження цього абзацу: «Интеллектуальным силам, желающим нести науку народу (а не прислуживать капиталу), мы платим жалование выше среднего. Это факт. Мы их бережём. Это факт».[27] Тобто, тов. Лєнін ще тоді, в перші роки становлення радянської влади зрозумів, що інтелігенцію треба купувати, утримувати, улещувати і тоді вона мовчатиме. Або говорити те, що хоче влада. А хто не послухається, той буде репресований — розстріляний або засланий у табори.

Взагалі, більшовицька революція була доволі меркантильною. Населенню Росії, в 1913 році заможної європейської країни, більшовики обіцяли те, чого у них ніколи не було, — заводи, фабрики, землю і владу, що її назвали — «влада рад». У ради обирали тих, на кого вказувала влада. З часом все населення, зокрема й інтелігенція, зрозуміли, що ліпше стати на коліна. Найстараннішим запропонували пільги, нагороди і частку у вигляді спецрозподільників, спецсанаторіїв та спецобслуговування. У президіях з’їздів діячів культури утворився новий ранжир культурної номенклатури. Тепер, як і більшовики, діячі культури мали звання, майже військові: були маршали від культури — народні артисти СРСР, генерали — народні артисти РРФСР, полковники — заслужені артисти РРФСР. Утім, у кожній союзній республіці були свої звання і своя номенклатура, свій культурницький генералітет.

Підгодовувати інтелігенцію почали ще в 1919 році, коли радянським урядом було засновано почесне звання «народний артист Республіки». Постановою Центрального Виконавчого Комітету СРСР № 47 від 6 вересня 1936 року запроваджено звання «народний артист СРСР». У постанові відразу було прописано, що вибирати людей для звання «народний» буде, звісно, не народ, а чиновники, за поданням Міністерства культури СРСР, Державного комітету СРСР з кінематографії, Державного комітету СРСР з телебачення і радіомовлення, правлінь Союзу кінематографістів СРСР, Союзу композиторів СРСР. Тобто та сама номенклатура. Кожна з цих установ проводила власне засідання, перевіряла біографії, зважаючи на національність, вік, походження, рівень лояльності до влади. Зрозуміло, за погодженням з КДБ і партійними органами. У щорічних списках претендентів обов’язково мали бути представники національних меншин із союзних республік, навіть якщо майбутній народний артист відомий тільки в Таджицькій РСР, Киргизькій РСР або Молдавській РСР.

Радянська влада наполегливо створювала культурну номенклатуру. З 1936 по 1991 роки найголовнішого звання — народний артист СРСР — було удостоєно 1006 осіб. Найбільша їх кількість припадає на часи Брєжнєва, Андропова, Черненка і Ґорбачова. Але ще більше було народних артистів РРФСР і заслужених артистів РРФСР — кілька тисяч. Причому, за аналогією з армією, звання народного артиста не можна було отримати, якщо не пробув заслуженим менше десяти років. Як і в Збройних силах, були беззаперечні правила на зразок статуту військової служби, до прикладу, коли можна присвоїти звання заслуженого в короткий термін — «артистам балету, які виконують перші партії, — не раніше ніж через 5 років». Відповідно, всім давали нагрудні знаки, щоб інші артисти і населення могли бачити своїх номенклатурно-культурних діячів.