Так казав Заратустра. Жадання влади

З усього написаного я люблю тільки те, що пишуть своєю кров'ю. Пиши кров'ю, і ти дізнаєшся, що кров — це дух.

Нелегко збагнути чужу кров — ненавиджу я читача знічев'я.

Хто знає читача, той для читача вже нічого не робить. Ще одне століття читачів — і дух сам засмердиться.

Те, що кожен має право навчитися читати, надовго псує не лише письмо, а й думку.

Колись дух був Богом, потім він став людиною, а тепер стає взагалі потолоччю.

Хто пише кров'ю і закликами, той хоче, щоб його не читали, а завчали напам'ять.

У горах найкоротший шлях — від вершини до вершини, але для цього треба мати довгі ноги. Заклики повинні бути вершинами, а ті, до кого звернена мова,— великими й високими.

Повітря розріджене й чисте, небезпека — поруч, а дух сповнений радісної злості — як це добре пасує одне до одного.

Я хочу, щоб довкола мене були кобольди, бо я мужній. Мужність відганяє привидів і створює сама для себе кобольдів — мужність хоче сміятися.

Я вже не відчуваю себе з вами: та хмара, що бачу я під собою, той морок і тягар, що з них я сміюся,— це і є ваша грозова хмара.

Коли вам хочеться піднестись, ви зводите очі вгору. А я опускаю очі додолу, бо вже піднісся.

Хто з-поміж вас може сміятись і водночас бути піднесеним?

Хто сходить на найвищі вершини, той сміється з усіх трагедій на сцені і в житті.

Мужніми, безтурботними, насмішкуватими, дужими — такими нас хоче бачити мужність: вона ж бо — жінка і любить завжди тільки войовника.

Ви мені кажете: «Важко нести життя». Та нащо б вам здалася ваша гордість уранці й ваша покірність увечері?

Життя нести важко, але не прикидайтесь такими розніженими! Всі ми прекрасні в'ючні осли та ослиці.

Що у нас спільного з трояндовим пуп'янком, який тремтить, бо на тілі у нього краплина роси?

Це правда, ми любимо життя, та не тому, що ми звикли жити, а тому, що звикли любити.

В любові завжди є трохи божевілля. Проте і в божевіллі завжди є трохи розуму.