Так казав Заратустра. Жадання влади
- Автор: Ницше Фридрих Вильгельм
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 5-308-01381-0
- Переводчик: Анатолій Васильович Онишко
- Жанр: Философия
Электронная книга - «Так казав Заратустра. Жадання влади». Краткое содержание книги:
Вона завжди вважала себе виконавцем одного вчинку. Божевіллям я це називаю — виняток обернувся суттю.
Пташиний ключ заворожує курку; дурниця, скоєна людиною, заворожує її вбогий розум; божевіллям після вчинку я таке називаю.
О судді, слухайте! Є ще одне божевілля — буває воно перед учинком. О, як на мене, ви заглянули в цю душу не досить глибоко!
Червоний суддя каже так: «Чому цей злочинець убив? Він хотів пограбувати». Та я вам кажу: його душа хотіла не грабунку, а крові: він прагнув щастя ножа!
Одначе його вбогий розум не втямив цього божевілля й умовив його. «Що важить кров! — казав він.— Хіба ти не хочеш заразом бодай пограбувати? Або помститися?»
І він послухався свого вбогого розуму; свинцем налягла його мова на злочинця, і він, убиваючи, пограбував. Він і не думав соромитися свого божевілля.
І знов налягає свинець на нього — свинець провини, і знов його вбогий розум украй застиглий, скований і важкий.
Якби він міг лише головою струснути, то тягар упав би додолу; але хто струсне цією головою?
Що таке ця людина? Купа хвороб, які крізь дух виповзають у світ,— тут вони хочуть підстерегти свою здобич.
Що таке ця людина? Клубок диких змій, які рідко коли бувають спокійні одна біля одної,— вони розповзаються по світу в пошуках здобичі.
Погляньте на це вбоге тіло! Як страждало воно і до чого прагло — ось чого намагалася збагнути ця бідна душа; вона пояснювала все радістю вбивства і жадобою щастя ножа.
Хто тепер захворіє, того посідає те зло, яке тепер стало злом; він хоче завдати болю тому, хто болю йому завдає. Та були інші часи, було інше добро і зло.
Колись злом були сумніви й жадання дійти власної суті. Тоді хворий ставав єретиком і чаклуном: як єретик і чаклун, страждав він і хотів завдати страждань іншим.
Але таке не для наших вух: це зашкодило б нашим чеснотам,— кажете ви мені. Та що мені до ваших добрих чеснот!
Багато чого у ваших добрих чеснотах викликає в мені огиду, і, воістину, не зло їхнє. Я б хотів, щоб на них найшло божевілля, від якого вони загинули б, як цей блідий злочинець!
Воістину, я б хотів, щоб божевілля їхнє називалося істиною, чи вірністю, чи справедливістю; та мають вони і свою чесноту: люблять довго жити, та ще й у жалюгідному самовдоволенні.
Я — поруччя над потоком: хапайтеся за мене, хто може за мене вхопитися! Та я не милиця для вас.
Так казав Заратустра.
ПРО ЧИТАННЯ І ПИСАННЯ
З усього написаного я люблю тільки те, що пишуть своєю кров'ю. Пиши кров'ю, і ти дізнаєшся, що кров — це дух.
Нелегко збагнути чужу кров — ненавиджу я читача знічев'я.
Хто знає читача, той для читача вже нічого не робить. Ще одне століття читачів — і дух сам засмердиться.
Те, що кожен має право навчитися читати, надовго псує не лише письмо, а й думку.
Колись дух був Богом, потім він став людиною, а тепер стає взагалі потолоччю.
Хто пише кров'ю і закликами, той хоче, щоб його не читали, а завчали напам'ять.
У горах найкоротший шлях — від вершини до вершини, але для цього треба мати довгі ноги. Заклики повинні бути вершинами, а ті, до кого звернена мова,— великими й високими.
Повітря розріджене й чисте, небезпека — поруч, а дух сповнений радісної злості — як це добре пасує одне до одного.
Я хочу, щоб довкола мене були кобольди, бо я мужній. Мужність відганяє привидів і створює сама для себе кобольдів — мужність хоче сміятися.
Я вже не відчуваю себе з вами: та хмара, що бачу я під собою, той морок і тягар, що з них я сміюся,— це і є ваша грозова хмара.
Коли вам хочеться піднестись, ви зводите очі вгору. А я опускаю очі додолу, бо вже піднісся.
Хто з-поміж вас може сміятись і водночас бути піднесеним?
Хто сходить на найвищі вершини, той сміється з усіх трагедій на сцені і в житті.
Мужніми, безтурботними, насмішкуватими, дужими — такими нас хоче бачити мужність: вона ж бо — жінка і любить завжди тільки войовника.
Ви мені кажете: «Важко нести життя». Та нащо б вам здалася ваша гордість уранці й ваша покірність увечері?
Життя нести важко, але не прикидайтесь такими розніженими! Всі ми прекрасні в'ючні осли та ослиці.
Що у нас спільного з трояндовим пуп'янком, який тремтить, бо на тілі у нього краплина роси?
Це правда, ми любимо життя, та не тому, що ми звикли жити, а тому, що звикли любити.
В любові завжди є трохи божевілля. Проте і в божевіллі завжди є трохи розуму.