Так казав Заратустра. Жадання влади

Добро і зло, радість і страждання, я і ти — все видалося мені барвистим серпанком перед очима творця. Погляд свій від себе відвернути схотів творець — і тоді сотворив він світ.

П'янка це радість для страдника — відвернути погляд від своїх страждань і забутися. Як п'янку радість і самозабуття я сприймав колись світ.

Світ, відвіку недосконалий, і недосконале відображення одвічних його суперечностей, п'янка радість його недосконалого творця,— таким сприймав я колись світ.

Отак і я сягнув колись бентежною думкою по той бік людини, як і кожен збочений у потойбічність. Та чи справді по той бік людини?

Ох, брати мої, Бог, якого я сотворив, був людським витвором і людським глупством, як і всі боги!

Людиною він був, до того ж злиденною часткою людини й мого «я»: з мого власного попелу й жару постав цей привид. Воістину, не з того світу прийшов він до мене!

Що ж сталося, брати мої? Я переборов себе, стражденного, відніс власний попіл на гору, знайшов у собі яскравіше полум'я. І погляньте! Привид відсахнувся від мене!

Тепер вірити в такі привиди було б для мене, що вже одужав, стражданням і мукою,— тепер це було б для мене стражданням і приниженням. Так я кажу тим, хто збочений у потойбічність.

Страждання і недолугість, а також оте безумно коротке щастя, якого зазнає лише найстражденніший, ось що сотворило всі потойбічні світи.

Втома, що хоче одним стрибком — стрибком у смерть — осягнути все, жалюгідна невідома втома, якій навіть несила хотіти,— ось що породжує богів та потойбічні світи.

Вірте мені, брати мої! Тіло, яке зневірилося в тілі,— ось що обмацувало пальцями ошуканого духу останні мури.

Вірте мені, брати мої! Тіло, яке зневірилось у світові,— ось що чуло, як черево мовить буття.

І тоді воно захотіло головою — й не лише головою — пробитися крізь останні мури, добутися «того світу».

Але «той світ» добре схований від людини — безлюдний, нелюдський світ, небесне ніщо; буття не черево мовить людині,— інакше й саме було б людиною.

Воістину, важко довести будь-яке буття, важко змусити його промовляти. Скажіть мені, брати мої, хіба не найпереконливіше доведені найдивовижніші речі?

Так, це Я, і суперечність та складність цього Я промовляють якнайщиріше про своє буття — це творче, вимогливе, поцінувальне Я, що є мірою і цінністю речей.

І це якнайщиріше буття, це Я промовляє про тіло й прагне тіла, навіть коли говорить натхненно, і мріє, і б'ється потрощеними крильми.

Все щиріше воно, це Я, навчається промовляти,— і що більше навчається, то більше знаходить слів і шаноби для тіла і світу.

Нових гордощів навчило мене моє Я, і тим гордощам я навчаю людей: не ховати більше голови у пісок небесних речей, а тримати її прямо: адже це земна голова, що створює сенс світу!

Нового жадання навчаю я людей — жадання ступити на шлях, якого сліпо трималася людина, хвалити його і не збочувати, як то роблять хворі та вмирущі!