Поїзди особливого призначення

«Kamarad,» — сказав він.

І подав знак, і воєнний поїзд особливого призначення стишив хід, два парабелуми перестали цілити мені в спину, і я вже не дивився на тих двох гарних солдатів, а тільки на підлогу, на гофровані залізні бляхи, які невтомно здригалися в такт ударам коліс на стиках.

«Geh,» (Іди) — сказав капітан.

«Дякую,» — прошепотів я.

Не розуміючи, чи він часом не сміється з мене, я обережно відкрив двері і ступив на першу сходинку, потім почав спускатися нижче і нижче, нарешті напружився і стрибнув на насип, заскакав по ньому, наче танцював козачка, і зупинився, а локомотив знов розганявся, повз мене пролітали відкриті вагони з «Тиграми», деякі вояки тримали в руках із закоченими рукавами відкриті кілограмові консерви, наштрикували на ножі шматки м’яса і їли, інші тримали на колінах автомати і колисали чорта, так наче купали ноги в потоці. І поки мене не минув останній вагон, я відчував, що моя спина являє собою чудову мішень.

Останньою в тому транспорті була теплушка, на якій майоріли чорні жіночі панчохи, а з дверей визирали сестрички з польового лазарету, а я все ще знаходився на відстані пострілу з німецьких парабелумів, пістолетів та автоматів, а з німцями, я тепер знав це по собі, ніколи не знаєш наперед, що вони втнуть, он пані Карасікову, нашу сусідку, німці заарештували у сороковому році, а повернулася вона лише цьогоріч на Різдво, весь цей час, чотири роки, вона була в Печкарні, змивала там кров після страт, цілих чотири роки змивала кров, і головний кат був до неї дуже добрий, давав їй шинку, просив заспівати «Чом плачете, чорні очі?», говорив до неї «Прошу пані...» А потім ні з того, ні з сього її відпустили додому назовсім та ще й написали листа з вибаченнями, правда у пані Карасікової з того всього з’їхав дах, на біржі праці їй знайшли роботу в котельні, там їй дали до рук лійку з оливою і звеліли змащувати і витирати підшипники у машин.

Я наближався до повороту колії і здалеку побачив дванадцять копит мертвих коней, що підносилися до неба, як колони в староболеславській крипті. Згадав про Машу, про те як ми вперше зустрілися, коли я ще працював в управлінні залізниці, там нам дали два відерця з червоною фарбою і звеліли фарбувати паркан навколо всіх державних майстерень. Маша почала від дороги і я разом із нею, стали один проти одного, між нами був високий паркан з дротяної сітки, біля ніг у кожного стояло відерце з суриковою фарбою, в руках кожен тримав пензля, і так ми рухались вздовж паркана, фарбуючи сітку кожен зі свого боку, обличчя наші були одне проти одного, в нас попереду було чотири кілометри паркану, п’ять місяців кожного дня, стоячи один проти одного, ми з Машею фарбували і розмовляли, і завжди між нами був паркан. Пофарбувавши два кілометри сітки, я одного разу наквецяв червоною фарбою дріт на своєму боці на висоті Машиних уст і сказав, що я її кохаю, а вона з другого боку також пофарбувала той дріт і теж сказала, що кохає мене... і подивилася мені у вічі, а оскільки це було в канаві серед високої лободи, я наставив губи і ми поцілувалися крізь пофарбовану сітку, а коли розплющили очі, у неї поперек губ була червона складка, як піхва, і в мене була така сама, і ми розсміялися і відтоді були щасливі.