Поїзди особливого призначення
- Автор: Грабал Богумил
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Поїзди особливого призначення». Краткое содержание книги:
За цією повістю чеський режисер Їржі Менцель зняв одноіменний фільм, який у 1967 році отримав премію Оскар, як найкращий фільм іноземною мовою.
Життю учня залізничного диспетчера Мілоша Грми не позаздриш. Німці окупували його країну, дідуся переїхав ворожий танк, а літаки союзників регулярно бомбардують сусідні міста. Особисте життя складається невдало, примушуючи замислюватися про суїцид.
Проте Мілош сповнений рішучості попри все стати справжнім чоловіком. Прикладом для наслідування йому служить диспетчер Губічка, який активно співробітничає з місцевими партизанами...
Українською мовою раніше не видавалася
Пан начальник зайшов до диспетчерської і з першого погляду стало ясно, що в нам якісь неприємності з рухом.
«Ну що, хлопці, — сказав батьківським тоном, — маєте ситуацію?»
«Вояк стоїть на семафорі,» — посміхнувся Губічка.
«Той поїзд особливого призначення?» — витріщився начальник.
«З трьома знаками оклику», — сказав я.
«Читали...?» — начальник показав на наказ підписаний високопосадовцем Райху.
«Читали,» — сказав Губічка.
«Взяли до уваги...?»
«До уваги і до виконання,» — засміявся диспетчер Губічка.
«Але ж хлопці, це можна кваліфікувати і як саботаж,» — похитав головою пан начальник і вийшов на перон.
В локомотиві поїзда особливого призначення перебував блідий інженер Гонзік, керівник служби руху, який супроводжував цей поїзд аж із Лібоха. І зараз він стояв там, як полонений, закочував очі, розводив руками і через віконце кабіни показував на вікна і двері нашої станції, пояснюючи, як вона перекрила йому рух.
Пан начальник віддав честь, а я йшов за ним слідом і також козиряв.
Локомотив зупинився, з нього спустилися двоє струнких есесівців, що тримали в руках парабелуми і хвилину дивилися на мого червоного кашкета. Я клацнув підборами і козирнув, а вони підійшли з двох боків, направили стволи своїх пістолетів мені прямо в легені, затягли мене по сходинках до кабіни і поїзд рушив. Обидвоє есесівців були такі гарні, наче писали вірші, або йшли грати у теніс, вони завели мене, отетерілого з несподіванки, до кабіни, де вже стояв інженер Гонзік і поряд з ним командир поїзда, капітан в австрійському альпійському капелюсі, він мав шрам на обличчі, який перетинав губи і тягся далі по підборіддю, машиніст, одягнений в уніформу, сидів у шкіряному і тримав руки на важелях швидкості, то був німецький локомотив, що працював на кам’яному вугіллі, біля сидіння машиніста на ньому був важіль, подібний до тих, що перетворюють лікарняні крісла на ліжка. А ті двоє есесівців продовжували наставляти стволи своїх парабелумів в мої легені, їхні очі, як і ті стволи, були непорушні і спрямовані на капітана, який розглядався навколо. Я побачив, як на фермі хтось із цікавості видерся на бляшаний дах і піднімав руки, так наче здавався. З поїзда йому щось крикнули і направили на нього зброю, а той чоловік на даху все піднімав руки, наче вітав сонце, це був наш сільський дурник Йордан, він пас корів, а в літні неділі після полудня складав у торбу пляшку пива і сідав у човен, там діставав свою торбу, наливав у склянку свіжого пива, і потім ставав у човні, точно так, як зараз на даху, стояв на човні у трениках і, піднімаючи руки, вітав сонце, викрикуючи: «Ех! Ех! Ех!», а потім випивав пиво до дна, побачив я і пані начальникову у вікні кухні, її очі виднілися над фіранками, що висіли на мідному дроті, вона підняла руки, а потім локомотив поїзда особливого призначення проїздив повз розстріляний потяг на п’ятій колії, я покосився, щоб побачити, що не це скажуть ті двоє, а вони дивилися на мене так, якби це я той потяг розстріляв.
«Du Arschlecker,» (От покидьок)— процідив есесівець.
«Solche Schweine ist besser sofort schiessen (Цих свиней треба зразу розстрілювати), — сказав інший.
«Dreissig Minuten Verspätung (Тридцять хвилин спізнення),» — засичав перший і тицьнув мене парабелумом між ребра.
Я пригадав, як виїздив з містечка три місяці тому по свою смерть, нахилився до касового віконця, за яким сиділа рудоволоса касирка, і сказав: «Один квиток!» Вона впізнала мене і сказала: «А куди, пане диспетчер?» Я сказав: «Дайте квиток, який першим побачите.» А вона засміялася: «Як це першим? Та я на ці квитки дивлюся цілісінький день.» Я сказав: «Знаєте, що, панно? Дивіться на мене, а лівою рукою витягніть будь який квиток.» Вона звела на мене очі: «Але, пане диспетчер, я можу дістати який треба і не дивлячись.» І розсміялася, бо подумала, що я жартую. Тоді я кажу: «Сьомий стовпчик, сьомий рядок, сімка, як у євреїв.» Не зводячи з мене очей, сягнула рукою по квиток і сказала: «Це буде Бистриця у Бенешова, з вас двадцять чотири крони...»
Локомотив ритмічно здригався, блискучий сніг на полях танув і невтомно цокав барвистими кристаликами. В канаві лежали троє мертвих коней, яких німці вночі викинули з вагонів. Просто відчинили на ходу двері і викинули туші назовні. Тепер вони лежали в канаві під колією, ноги були задерті догори, як колони, на які спирається невидимий портал неба. Інженер Гонзік дивився на мене очима, сповненими смутку і злості за спізнення поїзда особливого призначення. І, звичайно, винним у цьому був я, тож есесівці правильно зробили, що затягли мене до локомотива і тепер тільки чекають нагоди націлити стволи своїх парабелумів мені в потилицю, за сигналом начинити мене свинцем і відкрити двері кабіни... Я відчував це, проте думав, що вони мабуть на таке не здатні, бо обидвоє були такими красенями, а я завжди захоплювався гарними людьми, соромився з ними навіть розмовляти, пітнів, затинався, і не смів глянути в прекрасні обличчя, бо вони засліплювали мене, як сонце.