Третій рівень. Короткі історії
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-688-048-5
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Третій рівень. Короткі історії». Краткое содержание книги:
«Третій рівень» — перша і єдина збірка короткої гостросюжетної прози Андрія Кокотюхи. Тут всі форми кримінальної прози: від класичного детективу до трилера, від шахрайської історії до іронічної новели. А шанувальники детективу історичного дізнаються, хто ж насправді убив легендарного Олексу Довбуша.
— Дурниць не роби, — глипнув на Риту, перевів погляд на Лева Яковича. — Ще ви нагадайте.
— Зайчику, роби, як велено, — вичавив Голос.
— Будь слухняним зайчиком, — мовив йому в тон Крейзі.
Зачинивши кухонні двері ззовні й перевіривши, чи надійно, він нарешті лишився з господарем на самоті. Розмову не починав, хоч давно й ретельно продумав. Нарешті заговорив, при цьому ніби ненавмисне опустивши пістолет:
— У вас чимало ворогів, Леве Яковичу.
— Не новина, — легко визнав той.
— Рано чи пізно вас дістануть. Міняйте маршрути тричі на день. Заведіть четвертий, п’ятий барліг. Найміть не одну, а три машини супроводу. Це тільки роздраконить, додасть жару. Вам винесли вирок настільки серйозні люди, що виконати його — справа принципу.
— Так, вони принципові.
— Навіть не цікавить, про кого мова?
— Без різниці. Мені справді по цимбалах, хто прислав такого спритного убивцю. Знання не врятують від смерті, так?
— Мудро.
— Вам же заплатили. Чи ще ні?
Крейзі поклав пістолет на стіл.
— Звідси починаємо розмову.
9
Вбивця прокашлявся.
— Леве Яковичу, ви бізнесмен. Настільки вправний, що ваша смерть розв’яже безліч проблем конкурентів. Ви дорого коштуєте як за життя, так і після. Але! — він багатозначно підніс пальця, хитнув ним. — Я так само себе ціную. Витратив чимало часу й зусиль, аби дістатися сюди, до вас. Змушений був переступати через певні моральні принципи, які не дозволяв собі порушувати навіть на війні. Хтось порушував, я — тримався.
— Ви воювали? Це пояснює…
— Нічого це не пояснює! — гарикнув Крейзі. — Не шукайте причин там, де їх нема! Не списуйте все на війну! Нею дуже просто прикритися.
— Ви прикриваєтесь?
— Я хочу допомогти вам, — тон знову звучав рівно. — І ще більше хочу зробити подлянку тим, хто замовив вашу смерть.
— Навіть так, — протягнув Голос. — Особисте?
— Авжеж, — легко погодився Крейзі. — Вони загадали складну роботу. Невдячну роботу, яка дає змогу дорікати мені війною. Ніби я не можу заспокоїтися, скалічена психіка, різні синдроми, шукаю собі застосування й таке інше. Насправді я нормальний, Леве Яковичу. Нормальніший та притомніший за багатьох. Й вимагаю до себе нормального ставлення. Хочу поваги, зрозуміли?
— Не бачу в тому нічого поганого, — співбесідник явно не знав, як реагувати, тож намацував правильний напрям.
— Чого крутити, — Крейзі переступив з ноги на ногу. — Мені мало заплатили. Назвали те, на що підписали, випробувальним терміном, іспитом — і вирішують свої проблеми за мій рахунок. Задарма.
— Вам же заплатили, самі кажете…
— Майже задарма, — легко виправився Крейзі. — Ви напевне маєте тут, у квартирі, готівку. Якщо не маєте — поїдемо з вами туди, де вона є.
— До чого ведете?
— Прекрасно знаєте. Ви заплатите стільки, скільки скажу. Не хвилюйтеся, я не нахабний. Зайвого не візьму. Зрештою, самі оцініть власне життя. Хотіли домовлятися, забули? Напевне збиралися зробити схожу пропозицію.
— Не схожу. Таку саму.
— Бачте, мислимо однаково. То як?
— Вже домовилися, хіба не ясно? — Голос уже зовсім заспокоївся. — І вам пощастило. Тут у мене справді є готівка. Тримаю скрізь потроху.
— Пощастило вам, Леве Яковичу. Не забувайте. Інший би з вами отак не говорив.
— Хтозна.
— Ведіть, — правиця Крейзі знову стиснула пістолет.
— Отак, відразу?
— Без прелюдій.
— То ходімо. Але ж це не все, правда?
Крейзі грався пістолетом.
— Не все? Ви про що?
— Замовники. Їм же треба явити мій труп.
— Я й тут придумав. Залагоджу. Та давайте спершу закриємо фінансове питання.
— Гаразд. Несу.
— Ви не зрозуміли. Проведіть.
Голос не заперечував — рушив через вітальню ліворуч, до наполовину прочинених дверей. Біля них Крейзі притримав господаря за плече. Штовхнув двері носаком, рвучко ступив усередину. Невелика, проте затишна спальня. Нічого зайвого: щільно зашторене вікно, велике, наполовину розібране ліжко, вбудована шафа для одягу.
— Будуар.
— Подобається слово? Нехай собі, — Голос завмер у дверях.
— І де ж каса? Під матрацом?
Лев Якович мовчки кивнув на шафу.
Крейзі різким жестом відсунув скляну стулку.
Побачив прямокутний неширокий сталевий сейф з цифровим замком.
— Скільки там?
— П’ятдесят тисяч. Чи шістдесят.
— Доларів?
— Вибачте, дурне питання.