Третій рівень. Короткі історії
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-688-048-5
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Третій рівень. Короткі історії». Краткое содержание книги:
«Третій рівень» — перша і єдина збірка короткої гостросюжетної прози Андрія Кокотюхи. Тут всі форми кримінальної прози: від класичного детективу до трилера, від шахрайської історії до іронічної новели. А шанувальники детективу історичного дізнаються, хто ж насправді убив легендарного Олексу Довбуша.
— Ні. На жаль, я реальний. Війна реальна. Якщо це вас заспокоїть, — не всі такі, як я.
— Ось тут — вірю без питань. Ну!
Жінка підвищила голос, мовби наказуючи. Коли Крейзі колов, склалося враження — не хазяїн становища, лиш кориться, діє за командою. Зробивши своє, відступив. Дочекався, поки Поліна Петрівна заплющить очі й розслабиться.
Треба прибратися.
На кухні знайшов порожній пакет для сміття. Запакував шприц. Підняв з підлоги наслинений ковпачок, теж поклав туди. Трохи подумавши, запхав і принесену пляшку. Так краще, ніж витерти й лишити.
Вийшовши з квартири й клацнувши замком, Крейзі враз відчув себе ніяково, незатишно з пакетом у лівій руці. Куди його приткнути, поки не вирішив. Зловив себе на думці: а дивно, не подбав про утилізацію слідів. Не пхатися ж із таким доважком до пана Голоса, недолуго виглядатиме. Оперета якась, чесне слово.
Не знайшовши іншого рішення, примостив у кутку, притулив до стіни. Йтиме назад — підбере, викине десь по дорозі.
Піднявся поверхом вище.
Останній штрих: чорна маска-балаклава, чекала свого часу в правій кишені.
Подзвонив у двері.
Почувши обережно-тривожне: «Хто?», відповів коротко:
— Поліція.
— Не викликали…
— З сусідкою вашою біда.
— З Поліною?
Щойно зсередини відчинили — пішов у наступ.
8
Його появу зустрів жіночий зойк.
Не стриманий, як поверхом нижче. Відчайдушний, просякнутий справжнім, диким, тваринним переляком. Так кричали, коли поруч вибухали снаряди й починалися чергові, звичні вже обстріли. Молоду жінку, ту саму утриманку-коханку, Крейзі налякав ще більше, тупнувши ногою в її бік. Щойно верескнула знову, звелів чоловікові, котрий пустив його:
— Хай закриє рота.
— Я…
— Не ви! Вона!
— Рито, слухайся, — зітхнув мужчина.
Подіяло. Рита, теж у халаті, лиш не такому старомодному, як у сусідки, синього атласу, затягнула пасок тугіше і стулила губи. Але на місці не вклякла. Підійшла до благодійника, стала поруч, тісно притулилася стегном, шукаючи бодай якогось захисту.
Тепер Крейзі міг розгледіти жертву крізь отвори в балаклаві краще.
Дотепер бачив лише фото Лева Голоса, з різних ракурсів, різного розміру. Стежачи за ним всі ці дні, не наближався на критичну відстань. Бачив перед собою немолодого, сивого череваня із задовгими сильними руками й закороткими ногами. Якщо порівнювати з кимось — найкраще з мавпою, на яку вдягнули дорогий, зі смаком дібраний костюм.
— Що це означає? — він з останніх сил намагався зберігати спокій та бодай якийсь контроль.
— Чомусь усі запитують однаково, — гмукнув Крейзі. — Як ви думаєте, Леве Яковичу?
— Так. Ви мене знаєте. Я вас не знаю. Зате здогадуюсь, хто прислав, — й відразу випалив: — Ми домовимося. Слухайте, ми можемо домовитися!
Голос заметушився. Зробив крок уперед. Крейзі знову тупнув:
— Куди? На місці стояти!
— Стою! — Лев Якович запопадливо витягнув перед собою руки. — Стою, стою, стою! Рито, ти теж стій!
— А Рити нам якраз тут і не треба, — Крейзі заговорив спокійніше. — Квартира велика, кімнат вистачає. Хай дама дасть чоловікам можливість побалакати сам на сам. Тільки телефони сюди, — дулом вказав на стіл, що зараз розділяв їх. — Всі телефони, скільки є. Стаціонарний маєте?
— Хто зараз тримає стаціонарний…
— Не розписуйтесь за всіх. Моя мама тримає. Але… — він помовчав, розмірковуючи, — зробимо не так. Де кухня?
Голос і Рита одночасно, синхронно показали йому за спину.
— Пройдемо всі разом. Перевірю, що там.
Дівчина рушила першою, Голос слухняно посунув за нею. Приміщення кухні виявилося не аж таким великим, до всього ж, обладнане відповідно до модного нині мінімалізму. Уважного погляду було досить, аби переконатися: засобів зв’язку тут немає й бути не може.
— Двері зачиняються?
— Ззовні, — кивнув Голос.
— Чудово. Ви зачините дівчину тут. Ти, — Крейзі перевів дуло на Риту, — сиди тихо. Навіть не думай стрибати у вікно. Третій поверх тебе може не зупинити. На допомогу гукнеш — все, уб’ю обох. Я встигну втекти, тож гірше зробите тільки собі.
— Ви ж убивати прийшли, — схлипнула Рита.
— Не треба квапити події, — тон Крейзі тут прозвучав повчально. — Ми можемо домовитися, чи я погано почув?
— А… можемо? — Голос забринів надією.
— Спробуємо. І давайте вже почнемо.
Рита вкотре поправила пасок халату, притулилася до столу, зиркнула в темне вікно. Його оздоблювали білі жалюзі. Крейзі, грубувато зачепивши дівчину плечем, сіпнув за мотузку, опустив їх.