Звичайна вдячність

— Упевнений, що ні. Якби вона була тут, Лайза мені сказала б. Послухай, — він благав, — я не вбивав Аріель. Я не міг скривдити Аріель. Я любив її своєю понівеченою любов’ю. Звісно, не так, як вона хотіла, а так, як я міг. Ти маєш мені вірити, Натане.

Тато заплющив очі й мовчав. Мені здавалося, серед нічної темряви він молився.

— Я вірю, — почулося у відповідь.

— Ти повинен розповісти це Рут, я так вважаю, — попросив Брендт з гіркотою в голосі.

— Ні, ти це зробиш сам, Емілю.

— Добре, я поговорю з нею завтра, Натане, гаразд?

— Так.

— Натане?

— Що ще?

— Нашій дружбі кінець?

— Я щиро молитимуся, аби пробачити тобі, Емілю. Але не маю жодного бажання з тобою бачитися, — тато підвівся. — Френку?

Я й собі підвівся.

— Хай береже тебе Господь, Емілю, — мовив тато наостанок. Слова не звучали як благословення, яке зазвичай він промовляв наприкінці служби. Вони задзвеніли, наче смертний вирок. Я йшов слідом до «Паккарда», ми сіли в машину. Я озирнувся назад: Еміль Брендт розчинявся в темряві ночі; якби він зостався там ще на трохи, відрізнити його від чорної порожнечі стало б геть неможливо.

Ми заїхали в гараж, вимкнули двигун і сиділи вдвох, не рухаючись.

— Що ж, Френку?

— Я радий, що знаю правду. Проте я волів би її не знати. Нічого хорошого вона не принесла. Був такий давньогрецький трагік на ім’я Есхіл. Він казав, що той, хто вчиться, мусить страждати. Навіть того не усвідомлюючи, біль, що живе всередині, крапля за краплею живить серце аж поки в стані відчаю, супроти власної волі, прокидається мудрість. Мудрість нечуваної милості Господньої.

— Нечуваної? — запитав я.

— Тут не йдеться про щось погане чи зле. Думаю, йдеться про речі, які нам важко тієї миті усвідомити.

— Є благословення, які мені більш до вподоби.

Тато поклав ключі, взявся за дверцята, але з машини не вийшов. Він подивився на мене.

— Френку, є ще одна річ, якої я тобі не казав. Конгрегація Сент-Пола хоче, аби я став їхнім пастором. Я збираюся прийняти цю пропозицію.

— Ми переїжджаємо?

— Так.

— Коли?

— Десь за місяць. Перед початком навчання.

— Я думаю, це хороша звістка. Мама знає?

— Так, але Джейк поки ні. Треба піти і сказати йому.

— Тату?

— Так?

— Я не відчуваю ненависті до містера Брендта. Мені його шкода.

— Це хороший початок. Слід залишити це місто без сліду ворожості в серці.

Я побачив світлячка, що миготів у темряві. Було пізно, але я не рухався.

— Френку, щось іще?

І тут мене накрило, накрило Ворреном Редстоуном. Я знав, що шериф мав намір ще раз допитати Морріса Інґдала та Джуді Кляйншмідт, аби дізнатися більше про події тієї ночі, коли зникла Аріель. Однак їхньої провини в загибелі сестри не було. Редстоун занапастив мою сестру. Я зрозумів це тієї миті. Намагався втекти, аби не захлинутися від провини, але саме я дозволив двоюрідному діду Денні втекти через річку. Я не міг більше собі докоряти, втрачаючи опертя, тому розповів про все татові. Уся та жахлива історія лилася потоком з моїх вуст. Урешті-решт я відчув полегшення. Я боявся, що тато розгнівається і звинувачуватиме мене. А в найгіршому з випадків, навіть перестане любити. Проте замість цього він притис маківку моєї голови до своєї щоки і мовив: