Звичайна вдячність
- Автор: Крюгер Уильям Кент
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7279-40-1
- Переводчик: Оксана Дятел
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Звичайна вдячність». Краткое содержание книги:
Але звичайнісінький хлопчисько у трагічний для його родини час, коли звичний йому світ одномоментно зруйнувався, здавалося б, назавжди, виявив дива розважливості та кмітливості, навчився втрачати і віднаходити, ненавидіти і прощати та пізнав ціну любові.
— Френк також прийшов, — брат вказав на мене.
Моя поява не викликала таких сильних емоцій, як Джейкова, проте теж була їй приємна.
— Дяку, Френг.
Узялися до роботи. Найтяжчим було перевезти камені з гірки на подвір’я, дорога забирала приблизно тридцять метрів. Ця робота дісталася Джейкові й мені, будувати почала Лайза. Ми наповнювали тачку лише до половини — більше потягти не могли, потім сунули її між тінями черемх і викладали невеликими насипами на подвір’ї. Юна Брендт обережно приклеювала один камінчик до іншого за допомогою вапна, що стояло поруч у відрі.
Працювали довгенько, під кінець роботи я почув мелодію Рахманінова: вона лилася з вікон будинку. Мабуть, грала платівка чи запис на програвачеві. Ще трохи — і стіну було завершено. Ми з Джейком спітніли, як двійко волів. Лайза відклала вбік кельму, зняла рукавиці і запитала:
— Хоч випит?
— Так, — вигукнули ми одночасно.
Вона всміхнулася і зрозумілим жестом пояснила щось Джейкові.
— Вона хоче, щоб ми принесли лом з халупчини. Нам він знадобиться, аби підняти великі каменюки, бо вона хоче покласти їх між квітами.
— Я сходжу, — запропонував я братові.
Двері у хлів були відчинені, і я зайшов. Сонце світило в спину. Пахло вогкою землею, трохи технікою і машинним мастилом. У цьому невеличкому приміщенні в Лайзи був ідеальний порядок. Глиняні горщики та ґрунт стояли один біля одного коло дальньої стіни. Інструменти для городніх робіт: граблі, сапа, великі ножиці, лопата, заступ, кельми — все охайно висіло на гачках та гвіздочках посередині стіни по чотири в два ряди. Праворуч було невеличке робоче місце, над ним — дошка з ручними інструментами: молотком, відкрутками, ножівкою, ключами, зубилом. Поруч стояла невеличка світло-жовта шафа, прикрашена розмальованими квітами.
Великий лом стояв у кутку поряд із меншим. Той лом я пам’ятав ще й досі. На початку літа я випадково торкнувся до Лайзи, перетворивши її на страховисько, яке точно мене вбило б, якби я не ухилився. Я нагнувся по інструмент і подряпав об один із його гострих кінців палець. Рана наче й не глибока, однак кров залила всю мою руку. Я відніс Джейкові лом і показав рану.
— Лайза тримає аптечку в одній із шухлядок у комірчині. Я не знаю, в якій саме, — пояснив брат.
Я повернувся до шафи і почав відкривати шухляди. Там були здебільшого гвіздки, гвинтики та шайби. Та, коли я відкрив середню, щось привернуло мою увагу. Серед гайок і болтів лежав годинник Аріель та її прикраса з перлиною.
Джейк потягувався в траві. Я підійшов ближче, брат поглянув на вираз мого обличчя і спитав:
— Що трапилося?
Я простягнув до нього брудні від крові й бруду долоні. Джейк подивився на те, що я тримав у руках: маленькі дорогоцінності, зниклі разом з Аріель. У його очах, зведених на мене, я побачив вираз, який змусив мене похолонути.
— Ти знав.
— Ні. Я не був упевнений.
Він подивився на будинок Еміля Брендта. Його господар гойдався в кріслі, як метроном, що рахує час разом із Рахманіновим. Я наблизився, нахилився до нього:
— Розкажи мені.
— Я не знав.
— Ти казав, що не знав напевно.
— Я думав… — він затнувся. Я боявся, що він знову почне заїкатися, проте минуло кілька секунд, поки він зібрався з думками і продовжив. — Коли ти сказав мені, що містер Брендт занапастив Аріель, я почав про це думати. І мені спало на думку, а якщо це не він…
— Чому не він?
— Господи, Френку, він же сліпий. А от Лайза, вона дужа, до того ж недолюблювала сестру. Я думав, якщо вона і зробила це, то, найімовірніше, випадково, як тоді, коли намагалася вдарити тебе ломом, — Джейк узяв до рук інструмент. — Пам’ятаєш?
— Ще б пак! Однак, може, це трапилося і не випадково.
— Я і про це думав, — він опустив голову.
— Чому ж ти мовчав?
— У неї нічого немає, Френку. Це місце і брат. Можливо, вона думала, що Аріель забере в неї це. Якщо про це дізнаються, її посадять.
— Але її повинні посадити за ґрати.
— Бачиш? Я знав, що, коли розповім, ти лютуватимеш.
— Джейку, вона ж не просто накоїла дурниць. Вона вбила Аріель.
— Але в’язниця не поверне нам Аріель.
— Вона мусить заплатити за те, що вчинила.
— Чому?
— Як це чому?
— Подивися навколо. Вона ніколи не полишає двір, окрім тих нечастих прогулянок до річки. Ніхто, крім мене, не приходить до неї. Хіба це не в’язниця?