Звичайна вдячність
- Автор: Крюгер Уильям Кент
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7279-40-1
- Переводчик: Оксана Дятел
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Звичайна вдячність». Краткое содержание книги:
Але звичайнісінький хлопчисько у трагічний для його родини час, коли звичний йому світ одномоментно зруйнувався, здавалося б, назавжди, виявив дива розважливості та кмітливості, навчився втрачати і віднаходити, ненавидіти і прощати та пізнав ціну любові.
— Чому тоді про це не знає Лайза?
Я пригадав той день, коли стояв біля дверей її спальні, милуючись, як Лайза прасувала голою. Вона ж навіть не помітила мене.
— Джейку, вона глуха. Більше того, думаю, Аріель тікала вночі, коли Лайза спала.
— Але навіщо йому її кривдити? Він що, злився на неї? Який у тому сенс?
— Дорослі роблять купу речей, у яких годі знайти сенс, — я підняв камінь і жбурнув його у воду.
— Чому ж мамі й татові це не спадало на думку? Але якщо ти такий впевнений, чому вони — ні?
— Не знаю. Можливо, вони його так люблять, що навіть не можуть цього припустити.
— Що ж будемо робити? — Джейк притулив коліна до грудей і обійняв їх руками.
— Ми поговоримо з Гасом.
Знайти його було непросто. Передвечірньої суботньої години все позачинялося. Перевірили парковку «Роузі» — нема. Поблукали трохи містом, майже не говорячи; наші думки висмоктали будь-яке бажання вести поміж собою розмову. У голові постійно крутилася сцена смерті Аріель: містер Брендт несе її на плечах, як зібганий шмат тканини, перечіплюється дорогою і викидає тіло в річку. Я дедалі більше скаженів, у душі все переверталося. Навіть подумував піти до Еміля Брендта і тицьнути його носом у лавину звинувачень. Я уявляв поліцію, Доула, який його хапає і, вдягаючи наручники, запихає в машину, а злочинця везуть геть.
— Сподіваюся, він цього не робив, — почулося з порожнечі від Джейка.
Ми бігли додому вулицею Тайлер. Саме мали вечеряти; не хотів, аби батьки хвилювалися, тому довелося йти швиденько. Я кипів від люті.
— Він це зробив і, сподіваюся, його посадять, — була моя відповідь.
Джейк змовчав, а я гаркнув:
— А ти хіба ні?
— Не дуже.
— Джейку, він занапастив Аріель, — я спинився й обернувся до нього. — Він убив нашу сестру. Якщо поліція його не вб’є, я зроблю це сам.
Брат відвернувся від моєї злості і пішов сам.
— І?
— Я не хочу більше вбивств, Френку. Я втомився лютувати. Я втомився від суму. Я щасливий, що мама повернулася. Я хочу лишень, щоб усе було знову добре.
— Але так не буде, не буде, поки Брендт не сидітиме на електричному стільці.
— Добре, — Джейк ішов далі.
Я брів позаду — не хотів більше бути поряд із ним. Волів зостатися на самоті зі своїм розбитим на друзки настроєм. Так і дійшли додому: Джейк — попереду, а я шкандибав позаду.
Мати порозкладала їжу по тарілках: залишки шинки для бутербродів, салат, шматочки дині, смажена картопля. Вечеряли разом, почувся гуркіт Гасового мотоцикла. Я підвівся і побачив, як він паркує «Індіана» біля церкви.
— Я все!
— Але ж ти майже нічого не з’їв, — заперечила мама.
— Я теж усе, — Джейк зиркнув у вікно.
— Щось ви підозріло швидко впоралися, — зауважив тато. — Що надумали?
— Нічого, — відповів батькам.
— Біжіть на вулицю і розважтеся, — всміхнулася мама. — Якщо побачите Гаса, перекажіть, хай заходить і пригощається всім, чим забажає.
Ми спустилися в церковний підвал. Вода шуміла в маленькій ванній кімнаті; коли дзюркіт стих, я озвався:
— Гасе?
— Хвилинку, — гукнули у відповідь.
За кілька хвилин вийшов Гас, обкутаний рушником довкола талії. Він усміхався.
— Як справи, друзяки?
— Ми шукали тебе, — відповів йому.
— Катався на мотоциклі. Вітер, що обдуває обличчя, дає мені відчуття свободи. Мабуть, і досі намагаюся позбутися згадки про тюрму. Щось серйозне, еге ж бо? — він уважно нас оглянув.
Гас стояв там у самому лише рушникові, а я переповідав усі свої міркування. Він уважно слухав і в кінці промовив:
— Господи, — шкрябнув свої груди. Потім додав: — Господи. Ви татові про це казали?
— Ні.
— Думаю, це варто зробити.
— Отже, ти згоден, що це може бути правдою?
— Сподіваюся, що ні, Френку. Проте слова варті уваги.
— Ти можеш побути з нами, коли розповідатимемо все татові?
— Звісно. Зараз лишень одягнуся.
Ми почекали нагорі в храмі. Джейк сидів у першому ряду, склавши руки на колінах — точнісінько так само, як під час батькової служби. Я походжав перед вівтарем, усередині все тремтіло. Сонце сідало, вітражне вікно на західній стіні, здавалося, ожило і вигравало численними барвами.
— Френку?
— Що?
— Може, не будемо розповідати татові?