Звичайна вдячність

— Без Аріель навряд чи, — витримавши паузу, відказав Еміль.

— Але ти можеш знайти когось іншого, аби це надрукувати, — запропонував тато.

— Я не хочу, щоб хтось інший робив для мене те, над чим працювала Аріель, — Брент похитав головою. — Не думаю, що хтось зможе.

Я так захопився власними емоціями і думками, що не замислювався, як вплинула втрата Аріель на інших людей. Я бачив Еміля Брендта — чоловіка, який навчав мою сестру, підживлював її талант, відстоював її працю, який після зникнення сестри самовіддано провів з мамою стільки часу. Цей чоловік також страждав від жахливої втрати. Його обличчя викривилося. Якби я не знав про його шрами, то подумав би, що так і має бути. Такий собі навіть симпатичний стариган.

А потім мені на думку спала одна ймовірність, і за величиною та значущістю вона цілковито мене спаралізувала.

Брендт і батьки продовжували розмову, проте я їх не чув. Заціпенілий, я підвівся і спустився сходинками з ґанку. Тато щось спитав, і я пробурмотів у відповідь, що скоро повернуся. Перетнув подвір’я, потім минув сад, де працювали Лайза та Джейк, наблизився до воріт, які виходили на доріжку вниз через пагорб з тополями, коліями і річкою. Я заплющив очі, вдаючи із себе сліпого, намацав клямку на хвіртці, штовхнув її та пішов униз. Ішов повільно, міцно стуляючи повіки, обережно намацував собі шлях. Не так уже й складно було відчути різницю між товстими бур’янами на краєчку доріжки і самою доріжкою. Я проминув тополі і спустився до колій; спокуса розплющити очі була величезна, проте я втримався. Піднявся на дорожнє полотно залізниці — під ногами захрускотіли камінці, перечепився через першу колію, але втримав рівновагу і рушив далі. Перейшов по той бік колій, підошви тенісних кросівок відчували, як після твердої землі я ступив на м’якенький пісок уздовж річки. Урешті-решт я заліз по кісточки у воду, розплющив очі і подивився вниз на темну воду. Відступив крок назад і поглянув на верхоріччя. Я був за сотню метрів від піщаної галявини в парку Сіблі, де частенько влаштовували вечірки і востаннє бачили Аріель. Повернув голову й оглянув доріжку, якою спустився із заплющеними очима. Пройти нею можна було лише за умови, якщо добре знаєш цю місцину. Я чітко зрозумів, як саме Аріель потрапила до річки.