Невідоме Розстріляне Відродження

Наш твір співзвучний лише творцям антики, органічним творцям від народження. Не лякай мене й не лякайся сам, бо ти знаєш, що я чоловік не релігійний, але мушу для характеристики себе й свого твору вжити слова «іскра Божа», так, так… без цієї метафоричної «іскри Божої» мені б не створити того, що стоїть зараз у кутку твоєї кімнати.

– Невже ти гадаєш, – запитав я свого приятеля, – що ніхто інший не досяг би цього, не будь тебе, що так би світ і лишився навіки без цього відкриття?

– Так, я це потверджую. Навіть більше, я кажу, що й сам я без відомого тобі співробітництва не написав би цієї картини.

– Гаразд, – відповів я, – не будемо сперечатись. Гадаю, що коли не на цій самій роботі, так на чомусь іншому життя доведе тобі хибність твоїх тверджень. Зрештою це справа світогляду, розуміння життя й законів, що рухають цим життям, людськими масами й окремими людьми, як порошинками в шалених смерчах. Нашою розмовою сьогодні не вичерпати всіх протиріч, не засипати прірви, що лежить межи нас, навіть важко перекинути легенького мостика через неї від твого світогляду до мого. Я не буду спростовувати багато хибного й перекрученого, що дозволив ти сьогодні відносно мене й тих людей, що мислять так, як я. Залишу й особисті образи, що, на жаль, мали місце тут. Скажи тільки коли це не секрет, – якими фарбами і як досяг ти такого колосального ефекту, зробив винахід, що коли його продовжить, він може стати багатющим покладом в людській культурі, скарбом не лише для малярства, а й для інших галузів людської творчості. А головне, як ти гадаєш і чи думаєш провадити далі роботу над тим, щоб це своє досягнення зробити реальною й корисною для людини цінністю. Я не говорю корисною лише в утилітарному розумінні, хай воно не дасть обов’язково і тільки практичних речей, хай воно стане приналежністю мистецтва, хай впливає на емоціональні дані людини, але хай же впливає, хай вражає не як кунстштюк, а як певна зброя в руках, не як фокус, а як знаряддя до глибших людських проявів.

– Все… все… буквально все так, як я думав і як казав… Як я, голубе, знаю твою думку і відповідаю тобі без найменшого напруження просто й одразу. Картина написана раз, повтореною бути не може. Робити копії з картини – це профанація, навіть репродукція з неї – ганеблення художника. Як я робив цю картину, як змішував фарби, як клав їх на полотно, – ось про що ти мене питаєш. А хіба я знаю? А хіба, ти думаєш, я запам’ятав, занотував це все, хіба б я дозволив профанувати своє творче горіння. Нічого я не пам’ятаю, нічого не знаю. Це є закінчений твір, що його вдруге вже не повторити. Ти скажеш фокус, але фокус, якого вдруге нікому й ніколи не зробити. Я пам’ятаю, що брав фарби, що був під рукою фосфор, що я їх мішав, що в творчому процесі я накладав на полотно фарби так, ніби хтось із боку стояв і шепотів мені, як творити. Чому вийшов такий зміст, а не інакший, теж не знаю, – так вийшло і, видко, інакше вийти не могло. Коли б я почав малювати щось інше, певно нічого не вийшло б. Часом мені здається, що хтось водив моєю рукою, коли я працював…