Велика книга маленького українця. Захопливі розповіді з історії, природознавства та народознавства України
- Автор: Садовничая Виктория Викторовна
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-7892-2, 978-966-14-7893-9
- Жанр: Прочая детская
Электронная книга - «Велика книга маленького українця. Захопливі розповіді з історії, природознавства та народознавства України». Краткое содержание книги:
Закінчувалися хрестини гостюванням у кумів батьків новонародженого, які приносили в дарунок сім хлібів і полотно. У гуцулів хрестини завершувалися тим, що хрещені батьки дарували похресникові до весілля коня, корову чи овець. Завдяки цьому між кумами й батьками дитини встановлювалися свояцькі стосунки.
У Вірменії хрещення дитини відбувалось у восьмий день її життя. Коли малюка везли на хрещення, дорогою роздавали хліб жебракам, щоб життя дитини було щасливим. Головними учасниками хрещення були священик, хрещений батько та жінка, яка допомагала матері дитини під час пологів. Священик тричі занурював немовля у воду, потім віддавав хрещеному батькові, а той – повитусі, котра одягала дитину й отримувала за це платню від хрещеного, віддаючи йому малюка.
Старовинний звичай пострижин зберігся з дохристиянських часів і раніше був способом подяки Роду й Рожаницям. Звичайно, пізніше смисл цього обряду було втрачено, так само змінились і терміни підстригання дітей: інколи це роблять відразу по хрестинах, але найчастіше дотримуються традиції першого постриження на перший чи другий рік життя дитини.
…деякі елементи українського народного обряду пострижин вказують на його прадавність? Зокрема, кидаючи зістрижене волосся на воду, примовляли: «Щоб дитина росла». Якщо ж його спалювали, то казали інше: «Хай іде за димом, щоб дитина горя не знала», – а закопуючи під деревом, просили: «Щоб коси росли й кучерявою була». Описані дії та словесні формули-побажання, що їх супроводжували, свідчать про те, що через взаємодію волосся з водою, вогнем, деревом і землею сподівалися передати їхні сили й властивості дитині.
Під час пострижин у деяких селах дитину й досі садовлять на вивернений вовною назовні кожух – символ достатку. Постриження здійснює хтось із рідних, а найчастіше – хрещений батько дитини, проте в деяких місцевостях цей обряд виконувала баба-повитуха чи мати дитини. Цікаво, що постригали в цих місцевостях через два тижні, місяць або півроку після народження. Стрижучи волосся, слід було витнути пасма над чолом, над вухами й на потилиці.
Обряд других пострижин має й інше значення – посвячення. Так, за часів Київської Русі, окрім пострижин на честь Роду й Рожаниць, хлопчиків стригли після другого року життя, щоб засвідчити їхній перехід із-під материнської опіки під батьківську. Для родин представників князівської дружини цей обряд міг супроводжуватися й першим саджанням на коня. Подібний ритуал, що засвідчував початок нового періоду життя, зберігся й стосовно дівчаток: у 3–5 років їм уперше заплітали волосся в коси.
Від сивої давнини наші предки вірили в потойбічне життя та відповідно до цих вірувань влаштовували похорон.
Вважали, ніби померлі живуть поблизу живих і приходять до них в означений час.
Люди завжди сприймали смерть як велике горе, але водночас розуміли її неминучість, що яскраво висловлено в приказці: «Якби не вмирали, то б під небо підпирали». Ставлення до смерті було неоднозначним, що наклало відбиток і на характер поховальних обрядів. Передусім, коли вмирала людина, родичі давали гроші в церкву на поминальне «подзвіння душі», потім покійника обмивали, одягали в найкращий одяг і клали на стіл у передній куток: головою до покуті, ногами до порога. Над померлим читали молитви, дзеркала та вікна запинали чорною тканиною й хустинами, щоб у них не залишилася його душа. У визначений час труну з покійником несли до цвинтаря. Віко було відкритим, жінки проводжали померлого в останню путь голосінням.
…ховаючи дівчину чи парубка, приготування та церемонії похорону поєднували з весільною обрядовістю? Дівчину одягали у весільне вбрання, уквітчували, готували гільце, яке потім укидали до могили, а до хреста, що його несли перед процесією, прив’язували весільні рушник та хустки. Якщо ховали хлопця, його теж святково обряджали, до шапки пришивали весільну квітку. Молодому небіжчикові випікали й весільний коровай, який роздавали по скибках на кладовищі, перед тим як опустити труну до могили. Вважали, що покійні, не одружившись за життя, беруть шлюб із могилою, смертю.
Після похорону відбувався поминальний обід, що розпочинався з колива. Під час поминок про покійника зазвичай говорили: «Нехай із Богом спочиває та нас не скоро до себе дожидає». Для покійного на столі виставляли чарку та нехитру закуску; п’ючи, не цокалися. На дев’ятий день після смерті справляли дев’ятини, на сороковий – сороковини, а за рік – роковини. Окрім влаштування багатого обіду, у ці дні наділяли бідних милостинею, замовляли в церкві службу. Щороку в поминальні дні на могили небіжчиків приносили обіди та ставили свічку. При цьому могилки тих людей, які вже не мали живих родичів, дбайливо доглядали односельці.