Велика книга маленького українця. Захопливі розповіді з історії, природознавства та народознавства України
- Автор: Садовничая Виктория Викторовна
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-7892-2, 978-966-14-7893-9
- Жанр: Прочая детская
Электронная книга - «Велика книга маленького українця. Захопливі розповіді з історії, природознавства та народознавства України». Краткое содержание книги:
…у давніх українців майже кожен бог «приходив» до людей? Згідно з міфами, Сварог – найдавніший бог Сонця – передав світло своєму синові Дажбогові й спустився на землю, щоб навчити людей користуватися вогнем та ковалювати. Він також запроваджує шлюб, викувавши першу обручку. Не сиділося у Вирії (місці перебування українських божеств) і Дажбогові: передавши Сонце смаглочолому Хорсові, він спускався на землю опікуватися лісами, полями, засівати квіти й зілля. Навіть богиня неба Коляда полишала Вирій, аби щороку взимку, ховаючись від ворожих сил, народжувати в дніпрових сагах Божича – нове Сонце, Новий рік. Власне, у Вирії, за міфами, постійно перебували лише первісні боги – Род (Сокіл) та Білобог.
Язичницькі вірування виявилися настільки тривкими, що з приходом християнства церкві так і не вдалося остаточно їх викорінити. І навіть більше: язичництво вплинуло на християнство, у результаті чого відбулося злиття двох культур і слов’яни мали дві віри.
Перуна – верховного бога Володимирового пантеону – замінили святим Іллею, а функції Купала перебрав на себе святий Іван Хреститель.
Такі свмі перетворення відбулися зі святами. Традиційне свято Великодня, яке припадало на весняне рівнодення й відзначалося щовесни на честь перемоги Дажбожого світла над зимовою темрявою, перетворилося на одне з найголовніших християнських свят – Пасху, що славила воскресіння Ісуса Христа. А свято зимового сонцестояння, яке святкували на честь Коляди, було перетворено на свято Різдва Христового, але під час його святкування й досі переважають язичницькі обряди, які виявляються, наприклад, у перевдяганні колядувальників і наявності в них зірки на жердині, яка символізує новонароджене Сонце.
Прадавні «сліди» язицництва наявні й у звичайному вигуку «Цур мене!», що в давнину був зверненням по допомогу до слов’янського божества Цура (Чура, Щура). Також виявляються дохристиянські вірування у ставленні до талісманів, дотримуванні певних народних прикмет, вірі в існування домовиків, водяників, русалок тощо.
Сьогодні в Україні та Росії існує рідновірство (рідновір’я), що ґрунтується на слов’янській міфології й пропагує ідею відродження праслов’янських вірувань, що їх рідновіри вважають єдино справжніми для слов’янина, зокрема для українця. Богами рідновірів є Дажбог, Перун, Матір Слава, Сварог, Влес (або Велес), Триглав, Купало, Святовид, Лада, Коляда, Стрибог тощо, які мисляться як об’єднані у Сварозі-небі.
Велесову книгу, що її було знайдено 1919 р. і з приводу справжності якої досі точаться суперечки, дехто з рідновірів вважає своїм «святим письмом».
Наші родинні традиції
Українські звичаї й традиції – це різноманітні усталені норми поведінки, які мають глибинний магічний сенс. Вони цікаві й самобутні, а водночас дуже різноманітні й поширені. Дотримання традицій є доказом існування народної душі, глибинної етнічної пам’яті й усвідомлення зв’язку поколінь. Українські традиції формувалися протягом багатьох століть. Тому, незважаючи на нашу «європейськість» і відносну «молодість» держави, ми вміємо берегти духовність і добре знаємося на рідних неписаних законах.
Традиції в Україні тісно пов’язані з побутовим, календарним та релігійним життям. І це цілком природно. Адже безліч українських звичаїв та обрядів, як і в багатьох народів, були пов’язані із сільським господарством. Обжинкові пісні, зимові колядки чи то радісні веснянки здавна супроводжували роботи.
Неможливо було уявити важку працю без магічних ритуалів, а відпочинок – без розваг чи ритуальних привітань.
Природна гостинність і життєрадісність передавалися з покоління в покоління саме через дотримання цих звичаїв і виконання обрядів.
Сім’я для українців дуже важлива. Тож не дивно, що її народження та існування супроводжується багатьма обрядами, дотриманням різних звичаїв і традицій.
Починалося весільне дійство зазвичай зі сватання (інші його назви – сватанки, змовини, брання рушників, рушники, згодини, слово). Посли від молодого (старости, свати, сватачі, посланці) йшли до батьків його обраниці укладати попередню угоду про шлюб. Сваталися у вільний від польових робіт час (на м’ясниці1 та в період між Паскою й Трійцею). Зі старостами до дівчини йшов парубок, на Поділлі – ходили і його батьки, а на Закарпатті – ще й брат або сестра.