Велика книга маленького українця. Захопливі розповіді з історії, природознавства та народознавства України
- Автор: Садовничая Виктория Викторовна
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-7892-2, 978-966-14-7893-9
- Жанр: Прочая детская
Электронная книга - «Велика книга маленького українця. Захопливі розповіді з історії, природознавства та народознавства України». Краткое содержание книги:
Язичництво давніх слов’ян завжди привертало пильну увагу дослідників. Однак жодну із сучасних реконструкцій давньослов’янських вірувань не можна вважати достеменною. Протягом тисячоліття від прийняття християнства церква ретельно винищувала будь-які сліди язичництва з життя та побуту народу. Передусім це стосувалося матеріальних пам’яток прадавньої релігійної культури.
…кожне слов’янське плем’я, імовірно, мало своїх «улюблених» богів? Окрім того, самі племена часто утворювалися й розпадалися, змінювали умови життя, а з ними – і релігійні вірування. Через це загальнослов’янське язичництво не стало універсальною системою, а лише відображало досвід існування в конкретних природних умовах.
Вірування всіх давніх народів були тісно пов’язані з їхнім щоденним життям, навколишнім світом, природою. Українські міфи співвідносяться з хліборобським або пастушим побутом наших предків. Головними дійовими особами зазвичай виступають батько-господар, мати-господиня та їхні діти. Характерною особливістю української міфології є пантеїзм – ототожнення Бога з природою. Тому боги та міфічні істоти були близькими та зрозумілими для наших предків, які жили в цілковитій гармонії з довкіллям.
Праслов’яни обожнювали сили природи, серед яких найважливішими були ті, що уособлювали життєдайні можливості землі й забезпечували її родючість. Сонце наші предки сприймали як утілення батьківського начала у світі й ототожнювали його з вогняним теплом. Згодом його було втілено в образах Дажбога, Перуна, Ярила чи Семиярила (Сімаргла). Землю уособлювала дівчина Лада (Леля, Дана) або богиня материнства й домашнього вогнища Мокош. Шлюб Сонця й Землі забезпечував майбутній врожай. Прихід зими пов’язували з тимчасовим умиранням цих божеств, а зимове сонцестояння – з народженням нового Сонця-божича.
В Україні існувала особлива ієрархія божеств: на чолі пантеону перебували найстарші боги, котрі керували світобудовою; далі – нижчі за рангом боги та демони, які підпорядковувалися й прислуговували старшим; а біля самого «підніжжя» – герої, наділені магічною силою, достатньою для того, щоб побороти демонів.
У деяких давніх народів існував чіткий поділ духів на злих та добрих, проте в українській міфології такого не було. Наші предки вважали, що добро й зло, яке несуть духи, визначається не так характером самих надприродних сил, як їхньою роллю в тій чи тій ситуації. Навіть після прийняття християнства українець завжди ладен діяти за принципом: «Бога люби, але і чорта не гніви».
Язичницький культ роду визначав усе життя давніх слов’ян. На кожному кроці відчувалася присутність предків-«дідів», зокрема під час народин, весілля, смерті. Поклонялися Роду й Рожениці як богам родючості та добрим духам предків.
…слов’яни мали священні гаї й поклонялися старим ясеням, дубам, липам, ліщині? Під деревами вони робили жертвоприношення з квітів, зерна, хліба, меду, молока. Згодом у цих гаях почали встановлювати ідолів.
Наші предки визнавали існування потойбічного світу, бо вірили, що смерть не здатна перервати людського буття. Мерців спалювали або ховали, кладучи в могилу їжу та зброю. Для заможних померлих убивали коня, жінку чи невільницю. Над могилами насипали пагорби, іноді дуже високі, які називалися могилами. За рік із великою пошаною влаштовували на могилі тризну.
Проте поширення обряду спалення мерців не могло ототожнюватися лише з воскресінням людського тіла, а стосувалося передусім людської душі, що була здатна переходити в дерева та птахів, а інколи набувати й прижиттєвого вигляду.
Язичництво мало й жорстокі звичаї. З ним пов’язані різні криваві жертвоприношення, зокрема й людські. Ідеться передусім про ритуальні вбивства людей похилого віку. Це пояснюють забобонною вірою деяких племен у те, що в такий спосіб можна перебрати на себе досвід і мудрість старшої людини.
Наука поки що не має однозначної відповіді на запитання, чи були в наших предків жерці. Деякі жрецькі функції могли виконувати найстаріші в роді особи. Від них ці обов’язки перейшли до князів, бо в германській мові слово «конунг», від якого походить слово «князь», позначало старійшину роду. Зрештою, нашим предкам були відомі як професійні жерці волхви.