І один у полі воїн
- Автор: Дольд-Михайлик Юрий Петрович
- Серия: І один у полі воїн #1
- Год: 1957
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- ISBN: 5-301-00295-3
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «І один у полі воїн». Краткое содержание книги:
Годині об одинадцятій Генріх відчув голод і, побачивши вивіску ресторану, вирішив зайти поснідати.
В ресторані теж було зовсім порожньо. Єдиний відвідувач похмуро куняв над кухлем пива, та офіціантка поралась біля стойки буфету. Побачивши нового клієнта, вона поспішно підійшла до Генріха і насамперед спитала, чи має він продуктову картку. Потім довго вирізала талончики і лише після цього поцікавилась, що гер офіцер бажає замовити собі на сніданок. Записувала офіціантка, очевидно, по інерції, бо з дальшої розмови з'ясувалося, що будь-якого вибору в меню ресторану не було. Все замовлення довелося обмежити парою яєць, консервами, кухлем пива та склянкою кави.
Взявшись за сніданок, Генріх щиро пожалкував, що не послухався мадам Тарваль і не захопив з собою якоїсь їжі в дорогу. Консерви мали такий підозрілий вигляд, що Генріх їх навіть не покуштував, пиво гірчило і тхнуло бочкою, кава, як попередила офіціантка, була з сурогату. З'ївши яйця, Генріх відчув себе ще більш голодним, ніж до сніданку. Коли він взявся за каву, його погляд ненароком спинився на єдиному відвідувачеві, який був у ресторані. Це був старий, років шістдесяти п'яти, з сивим, підстриженим йоржиком волоссям, колись блакитними, а тепер злинялими від старості очима. Він з неприхованою злістю дивився на Генріха, губи його кривилися в зневажливій посмішці.
— Що, гер офіцер, не подобається? — глузливо запитав він і хитнув головою у бік відсунутого пива і консервів. — Вважаєте, що заслуговуєте на краще? А я кажу — ні! Ви й на це не заслуговуєте!.. — Старий узяв недопитий кухоль з пивом і пересів ближче до Генріха. Тепер вони сиділи столик біля столика, майже поруч, чути було, як старий важко, з хрипінням дихає. — А де ж той земний рай, у який ви збиралися перетворити Німеччину? Більше, ніж десять років, я чекаю цього раю. З того часу, коли я, дурень, повірив вам і разом з вами галасував: «Німеччина, Німеччина над усе!» О, я не можу без сорому згадати, яким йолопом я був! Повірити вам! Дозволити так себе ошукати! Де, я вас питаю, все те, що ви обіцяли мені, рядовому німцеві, який, крім оцих двох рук, нічого не має?
Відкинувшись на спинку стільця, Генріх з цікавістю слухав старого.
— От ви понюхали сніданок і відсунули його! Погано тхне! Не звикли до такого? А знаєте ви, що я своїй хворій Еммі не можу принести додому навіть пари яєць! Знаєте про це? Ви мені обіцяли весь світ, а я подихаю з голоду, мені нічим прогодувати сім'ю… Ви загарбали Австрію, для цього було досить кількох загонів поліції, ви полонили продану Чехословаччину, і це вам запаморочило голову! Ви ще в Росію сунулись. Вам її землі, її хліба захотілось? А де мій Гельмут? Де мій син єдиний, я вас питаю? На якого біса мені потрібен отой Сталінград? Хто поверне мені сина? Хто? Ну, чого ви втупили в мене очі? Думаєте, я злякаюся? Та плював я на вас! Ви забрали в мене єдиного сина, моя дружина зараз конає, а ви хочете, щоб я потішав себе думкою, як по-геройському вмирають сини інших батьків на березі Волги! Що ж ви дивитесь? Ну, заарештовуйте мене! Беріть, в'яжіть! Ще одного хреста вам почеплять біля живота, що ви внутрішнього ворога Німеччини спіймали. А я не ворог! Це ви вороги! Я люблю Німеччину, а не ви!
— Ви вже скінчили? — спокійно запитав Генріх, озираючись на буфет. І офіціантку, і власника ресторану, що визирнув було з задньої кімнати, мов язиком злизало, — почувши крамольні вигуки старого, вони сховалися.
— Ні, я сказав ще не все! Я не сказав ось чого: я ніколи не був комуністом, але тепер, коли зустріну де друзів Тельмана, за три кроки перед ними капелюха зніму, прощення проситиму, що не послухав їх, а повірив вам. Брехуни!
Генріх постукав ложечкою об блюдце, розплатився з офіціанткою і вийшов.
«Почалося! Почалося похмілля! — думав Генріх. — Ось перші наслідки битви за Сталінград. Хай сп'яну, хай з горя, що його син загинув десь у приволзьких степах, але цей звичайний німець вже починає прозрівати, він говорить у вічі офіцерові такі речі, про які на початку війни навіть подумати не насмілився б!»
З почуттям полегшення сів Генріх у поїзд, щоб їхати до Мюнхена. Цього разу йому не пощастило дістати окреме купе. Поїзд був переповнений офіцерами. Частина з них їхала на Східний фронт. Усю ніч у вагоні пили, горланили улюблену «Лілі Марлейн». Але веселощів не відчувалося — було відчайдушне бажання заглушити страх перед Східним фронтом, куди їхали, як на смерть…