І один у полі воїн

— Щиро вам вдячний, гер генерал! Отже, доведеться знову їхати до Мюнхена!

Про мету поїздки знав лише Міллер. Навіть Лютцу Генріх вирішив поки що не говорити про свої взаємини з дочкою Бертгольда. Адже в гауптмана завжди свої погляди на ті речі, які викликають загальне схвалення, часом і захоплення.

— Ну що ж, Генріх, їдь, — чомусь зітхаючи, говорив Лютц. — Сподіваюся, що від свого батька ти дізнаєшся про речі, яких наші газети і радіо навіть не згадують. А так би хотілося знати все, що діється на світі! Набридло бути кротом: закопали нас у цю яму, і мусиш сидіти, нічого не знаючи і не бачачи.

Дні, що лишилися до від'їзду, проминули швидко. Довелося ще раз їздити до Понтея — приймати збудований там новий дот, відвезти якийсь пакет до Шямбері. виконати кілька дрібних, але клопітких доручень.

З Монікою через це Генріх бачився лише раз: дівчина прийшла до нього повідомити, що з Людвіною Декок все обійшлося гаразд — вона у цілковитій безпеці. Моніка так перехвилювалася і за Людвіну, і за Генріха, що тепер просто сяяла від щастя, і Генріх не наважився сказати їй про те, що їде в Мюнхен.

Але критися з цим довше було незручно, і напередодні від'їзду, вранці, Генріх спеціально зайшов до ресторану, щоб попередити, що ввечері він зайде попрощатися.

Мадам Тарваль зустріла його докорами:

— Месьє Генріх, ось уже три дні, як ви навіть не переступили порога мого ресторану! Я розумію, ви мали з нами стільки клопоту…

— Боронь боже, мадам! Я просо не хотів завдавати вам зайвих турбот. Адже тепер з продуктами так скрутно, як ніколи. Хазяїн казино, де ми обідаємо, і той скаржився, а він же одержує все потрібне без обмежень і в першу чергу.

— Але я ще не закрила ресторану! Як би скрутно з продуктами не було, для вас, месьє, завжди щось знайдеться.

— Дуже зворушений, мадам, вашим до мене ставленням. Я його відчуваю на кожному кроці. І зараз щиро сумую, що мені доведеться на кілька днів розлучитися і з вами, і з мадемуазель Монікою.

— Як, ви знов їдете? Коли й куди? — Моніка намагалася не виказати свого хвилювання, але обличчя її відразу посмутнішало.

— Завтра вранці, до Мюнхена.

— О, знов до Мюнхена!

— Цього разу лише на п'ять днів. На моє щастя, генерал не має змоги відпустити мене надовше.

— І ви забігли попрощатися отак, на хвилину? — образилася Моніка.

— Я прийшов попросити дозволу завітати до вас сьогодні ввечері. Ми так давно з вами не бачились!

Але ввечері Генріху не довелося зустрітися з Монікою. Несподівано зайшов Лютц.

— Ти що ж порушуєш традицію, Генріх? Вечір перед від'їздом годиться проводити в доброму товаристві.

— Воно б не завадило влаштувати прощальну вечірку, та зараз це здаватиметься невчасним, Карл, навіть непристойним. Справи на фронті не блискучі…

— Говори прямо — погані.

— Навіть дуже погані, коли бути відвертим.

— Скоро вже місяць, як я ходжу, мов очманілий, — поскаржився стомлено Лютц. — У мене таке відчуття, ніби мене, як дурника, весь час ошукували, замилювали очі і раптом виявилося: все, у що я вірив, певніше, у що мене примушували вірити — мана, якась клоунада, не більше!