І один у полі воїн
- Автор: Дольд-Михайлик Юрий Петрович
- Серия: І один у полі воїн #1
- Год: 1957
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- ISBN: 5-301-00295-3
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «І один у полі воїн». Краткое содержание книги:
— На тебе так вплинули події під Сталінградом?
— Вони лише прискорили процес мого прозріння. Німеччина, перед якою, нам говорили, мусить скоритися весь світ, перед якою ниць лягла Європа, не може визволити понад три сотні тисяч своїх добірних військ! Ти розумієш, що це означає? Банкрутство! Наше командування надсилає на допомогу оточеним армію за армією, мов дрова у піч, ми кидаємо під Сталінград нові дивізії, корпуси, і їх справді наче пожирає вогонь. В кращому випадку, вони повертаються звідти довгими ешелонами покалічених, контужених, божевільних. О, як болить моя душа!
Гольдрінг і Лютц не раз говорили між собою про становище на фронтах, але ніколи ще Генріх не бачив свого друга в такому пригніченому настрої.
— Знаєш що, Карл, — запропонував Генріх, — залишайся в мене сьогодні ночувати! Повечеряємо, поговоримо… Я ще не попрощався з мадемуазель Монікою, то давай запросимо і її…
— Справді, я тобі не заважатиму, якщо залишуся? Розумієш, я просто не можу зостатися наодинці з своїми думками!
— З твого дозволу я подзвоню мадемуазель, запрошу її, а разом і замовлю все потрібне.
Генріх взявся за трубку телефону, але в двері постукали нові несподівані гості — Міллер і Заугель.
— Он як! Ви думали втекти до Мюнхена, не попрощавшися з друзями? — гукнув Міллер ще з порога.
— Як бачите, стою біля телефону і дзвоню саме вам, — збрехав Генріх.
— Я ж казав вам, Заугель, що не буде нічого незручного, коли ми з'явимося отак, без запрошення. А, гер Лютц, і ви тут? От і чудово! Вчотирьох буде веселіше. А може, запросимо і мадемуазель? У жіночому товаристві, знаєте…
Генріх кинув швидкий погляд на Лютца, і той його зрозумів:
— За дорученням обер-лейтенанта, поки він тут одягався, я вже запрошував мадемуазель Моніку. Але вона трохи заслабла. Отже, вечірка у нас буде чисто парубоцька.
Генріху не лишалося нічого іншого, як запросити всіх своїх непроханих гостей до ресторану.
Як не намагався Генріх швидше позбутися Міллера і Заугеля, а вечеря затягнулася до пізнього вечора. Про побачення з Монікою нічого було й думати. Правда, вранці Генріх встиг заскочити до дівчини на кілька хвилин, але прощання вийшло якимсь офіціальним: Моніка не йняла віри, що гості до Генріха зібралися випадково.
З невеселим серцем виїжджав Генріх до своєї нареченої. І перед від'їздом, і перший час у поїзді він намагався не думати про неї, забути навіть те, для чого він їде в Мюнхен. І спочатку йому легко було уникати цих думок. Мов живе, стояло перед його очима трохи ображене і сумне обличчя Моніки і заступало собою все. Так, вона має право на нього ображатися. І не тому, що він не прийшов останній вечір попрощатися, як обіцяв. Генріха мучило те, що він поїхав ніби крадькома, не пояснивши дівчині гри, яку він мусить вести з Лорою. Але як, чим би він міг їй пояснити своє сватання до дочки Бертгольда? Не знаючи причини, Моніка не могла б виправдати і його поведінки. А саме причини він і не міг сказати.
Як все ускладнилося… лише через те, що на його шляху постала Моніка і він не зумів вчасно помітити небезпеки і для неї і для себе! «Тепер пізно… тепер пізно… тепер пізно», — вистукують колеса поїзда. Ні, йому, як і Лютцу, не можна залишатися наодинці з своїми думками!
Зусиллям волі Генріх переключає свої думки на інше. Краще вже думати про Лору, про тих нещасних дівчат, яких вона катує. Ці думки принаймні викликають лють, а лють, зненависть мобілізують. З якою б насолодою він послав під три чорти свою наречену, баронство, а йому доведеться вдавати з себе закоханого, упадати біля Лори, вислухувати довгі сентенції Бертгольда, цілувати руку фрау Ельзі. А на заключення ще й одягти на палець Лори обручку. На ту саму руку, яка шмагає полонянок батогом!
Ні, краще вже лягти спати, ніж про все це думати. Дати провідникові купюру, щоб він нікого не пускав у купе, і до ранку забутись.
Прокинувся Генріх вдосвіта другого дня в невеличкому прикордонному німецькому місті Мюльгаузені. Тут він мав пробути аж до вечора, щоб пересісти в поїзд на Мюнхен.
Здавши чемодан на схов, Генріх пішов прогулятися по місту. Після задухи вагона голова вдавалася якоюсь важкою, тому так приємно було, вдихаючи морозне повітря, блукати по вулицях, блукати без мети і зарані обраного маршруту. Але скоро ця прогулянка набридла Генріху. І не тому, що він стомився фізично, а від похмурого, непривітного вигляду міста. Дивне враження справляли майже порожні вулиці, а головне, якась незвична тиша, що панувала навкруги. Одинокі перехожі — переважно жінки і діти — кудись заклопотано поспішали, здебільшого мовчки або кидаючи одне одному короткі, уривчасті фрази Навіть школярі поводили себе, як маленькі старички — не чути було жартів, сміху, звичайних дитячих вигуків.