Вибрані твори в двох томах. Том 1
- Автор: Сюсюра Володимир
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Вибрані твори в двох томах. Том 1». Краткое содержание книги:
Чи ж винен я, що твої очі такі, як море навесні.
Коли у хвилі, що клекочуть, квітчаста райдуга звиса...
Чи ж винен я, що твої очі — як неба синього краса.
Я у піснях на них молюся, як і колись під грім гармат... Коли я в очі ці дивлюся, я п’ю фіалок аромат.
7. IX. 62
* * *
Пам’ятаю, в трав зеленім морі ми ішли в вечірній теплій млі. Ластівки крилом торкали зорі й падали до самої землі.
Над Дінцем, під тихою горою, ми проклали стежку голубу.
І гадали верби над водою, як дівчата, про свою судьбу.
Одшуміли, як весни потоки, юні дні у зоряному “там”... Тільки знаю, що щасливі роки верби ті наворожили й нам.
8.ІХ.62
* * *
Знов промайнули тіні ночі, і я згадав штиків огні, як карії махновця очі у смертнім гасли тумані.
Ішов в останню він дорогу, у вічне море темноти...
Стояв я мовчки біля нього й нічим не міг допомогти.
Думки летіли, як комети.. А він все бліднув і холов.
І крапала з мого багнета на сніг його багряна кров.
11.ІХ.62
Так холодно, синьо і дзвінко.
0 літо, здаєшся ти сном!
1 скоро блакитні сніжинки полинуть у танці кругом,
неначе метелики в лузі, неначе метелики в сні.
Я ж буду тобі, моїй музі, з любов’ю складати пісні.
Хай холодом даль осіянна немов заморожує кров — для щирого серця, кохана, весну заміняє любов.
17.Х.62
Холодно хитає голими гілками тихий сад осінній, тихий синій сад, і неначе листя, сяйва жовті плями п’ють останніх квітів мертвий аромат.
Квіти, бідні квіти!.. Рано одлюбили вас погожі ранки, сонячна блакить.
І голівки сумно долу ви схилили, вже не в силі глянуть вгору і на мить.
Там, за муром саду, все в шаленім русі... Стежкою вузькою я додому йду.
І, немов в тумані, сумно я дивлюся, як вмирають квіти в синьому саду.
17.Х.62
Над жовтим садом ворон кряче, шумить прив’ялая трава.
У сні я знову матір бачив, немов вона іще жива.
У сні примарне все й крилате, й не міг я скинуть чари сна... Зайшов в кімнату я, а мати вже там була, як тишина.
Така страшна од неї сила мені у жили, в кров мені...
Біля стіни вона сиділа у біднім, темнім убранні.
Сну не зливалися узори, мій слух її дихання п’є...
Вона дивилася з докором, і серце плакало моє...
На жовтий сад дивитись мушу і на хмаринки осяйні.
Чого ж мою тривожить душу той погляд матері у сні?
[17.Х. 62}
Мріє, із чого ти? З вітру?!. Знову я стежкою йду. Сльози жоржинам я витру вітру рукою в саду.
Хмаркою гляну я з неба на посмутнілі поля... Серцю нічого не треба, тільки б весніла земля.
Вітер шумить між кущами, вітром здаюсь собі я.
Хай ще весна за горами — мрія зі мною моя.
18.Х. 62
* * *
В садах весни ми йтимемо з тобою, у білий цвіт одягнуться вони, і обрії зіллються з далиною, і розцвітуть пісні в садах весни.
Своє лице, задумано-привітне, нахилиш ти, сама немов весна, й моя любов, як ті сади, розквітне, й не буде в ній ні краю, ані дна.
Осінній вітер стукає з журбою в моє вікно, мов краплі, знов і знов.
А я іду в садах весни з тобою, і з нами — наша молода любов.
18.Х. 62
“В вік зореплавання —
чи ж можна мініатюрками бряжчать?”
П. Тичина
Кому докори ці похмурі?
Бо можуть це, але не всі, відбить життя в мініатюрі, неначе небо у росі.
Я вірю твердо, вірю прямо, як в те, що радісно навкруг: потрібен нам Омар Хайяма, а не Верхарни лиш, мій друг!
Космічний час? Та ми не діти. Без різних форм не жиги нам. Тоді цвісти забороніте, в вік зореплавання, квіткам!
20.Х.62
Хитається сад мій вишневий гіллям без пожовклих листків. І клич журавлів кришталевий прощально мені одбринів.
А сонце пливе з небозводу й мов падає в теплу ріллю. Чого так люблю я природу? Чого так людей я люблю?
І квіти люблю я ті сині, що з ними зростає нове.
Бо квітка живе у людині, як в квітці людина живе.
20.Х.62
Буде плакать вітер за весною дзвінко, буде плакать вітер крізь туманів муть. На залізну землю упадуть сніжинки, білі, білі, білі, тихо упадуть.
Упадуть сніжинки, тихі і несмілі, аж до краю неба встелять білу путь. Вдарять копитами хуги коні білі і до хмар холодні гриви вознесуть.
Пісне моя, пісне, сповнена тепла ти, — знак того, що сонце ще обнімем ми.
Я весну з тобою буду ждати, ждати у холоднім царстві білої зими.
30.Х.62
І знову сниться ніч кривава під лезом траурним штика...
Там, на снігу, ворожа лава...
Я кулі шлю з броньовика, і дуло пальці обпіка.
Немов огню немає краю, метал торкається долонь.
Патрони з цинки я виймаю, і знову крик: “Огонь! Огонь!”