Вибрані твори в двох томах. Том 1
- Автор: Сюсюра Володимир
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Вибрані твори в двох томах. Том 1». Краткое содержание книги:
Яке це щастя — бути молодим!
Нехай в лице мені осінній вітер віє і сад уже не чує солов’я, — та в мене пісня є, і є у мене мрія, і з ними старості не буду знати я.
27.ІХ.62
* * *
Твоя шорстка кора, твоє гілля колюче, ти вся покручена, акація моя!
Та рідна ти мені, й твій білий цвіт пахучий на аромат троянд не проміняю я.
Де б я не був, завжди в уяві літо, солодкий дух твій, вечір, солов’ї...
Де б я не був, твої привітні віти хитаються й шумлять про давні дні мої.
Куди не йду, які не бачу далі, твій тихий шум всім серцем чую я, донецьке дерево прощання і печалі, акація моя, акація моя!
28.ІХ.62
Як можна серце одірвати од тих ланів, од тих стежок, де слухав я громи гармати і шахти рідної гудок!..
Там рвали пута ненависні ми з ворогами у бою.
Тому й лечу на крилах пісні я на Донеччину мою.
Які там милі, срібні ріки, а далі сині, як у сні...
Ні, без Донеччини навіки зів’яли б всі мої пісні!
28. IX. 62
* * *
Я йду на гору, збив коліна, од мене вниз прослалась тінь.
І все летять мої хвилини в зорі багряну далечінь.
Там десь простерлись небокраї в тумані пройдених доріг...
І в синю сурму вечір грає на скелях гострих і сухих.
В огні прощального проміння, рвучи землі печаль руду, повз мене котиться каміння, а я усе на гору йду.
29.ІХ.62
* * *
Осінній сон всю землю полонив з його печаллю, вітром, журавлями... Якими ж я порадую піснями тебе, що в серці — як весняний спів?
Мені в житті до всього не байдуже, ще день, мій день іще не одгорів, іще не все я одспівав, мій друже, іще не все в житті я відлюбив.
Усе тобою душу я тривожу, тебе в піснях здіймаю я до зір.
Тому й вони зів’янути не можуть, як у душі не в’яне синій зір.
29.ІХ.62
Вони сиділи на млиновім колі, такі прекрасні й юні, як весна.
Він у брилі, як день, широкополім, і у зеленій хусточці вона.
Дивився він задумано і строго, в його руці була її рука.
Не помічаючи кругом нікого, вони сиділи біля вітряка.
Дивився він в її обличчя миле, на чорнобриве, білеє як сніг.
А ми повз них на конях пролетіли, і я позаздрив молодості їх.
29. IX. 62
* * *
На обрії сонце криваве згаса, сади, наче жовтії плями.
Злилася з моїми піснями осінніх мелодій краса.
Під небом оцим хмурочолим знов буду я ждати весни...
І листя, що впало додолу, — мої недомріяні сни.
Та знаю: настане година, й мій сад зашумить — я воскрес!
І сяйвом у душу полине симфонія щастя з небес.
30.ІХ.62
Дівчина роботу закінчила. Очі в неї сині і ясні.
І спадає листя пожовтіле на долоні їй у тишині.
Мчать хмарки, мов білі-білі птиці, все туди, туди, де захід зблід. Мовчки сад проводить робітницю і гіллям хитає їй услід.
Йде вона й все далі й далі тоне, все кругом знайоме й рідне їй.
І за хусточку її червону зачепивсь листочок золотий.
ЗО. IX.62
Коли ми йшли в бою назустріч білим, в лице гармат нам били залпи злі, і сніг припав обличчям посинілим до грудочок замерзлої землі.
Я йшов в дозорі... Десь там, десь там лава за мною, за тривогою в гаю, а у обличчя хижа даль кривава огнем стрічає молодість мою.
Сичить той сніг ще й досі під ногою, що землю заколисує руду, і все туди, на голос грізний бою, я на штики за день новий іду.
ЗО. IX.62
Малиновий шуме, шуме машиновий, краю мій коханий, гаю пурпуровий!
Де проміння з неба падає, як леза, жовтий шум тополі, білий жаль берези.
Машиновий шуме, шуме малиновий, як люблю в гаю я шепіт калиновий, де лягла на трави, сонцем осіянна, осені смутної заполоч багряна.
У згадок тумані днів далеких грані бачу я й не бачу у згадок тумані...
І снуються мрії, і снуються думи, шуме малиновий, машиновий шуме!..
2.Х.62
* * *
Як давно, давно, давно!..
Вечір, теплі хмари...
Ах, той ґанок, те вікно, тихий дзвін гітари!..
Ті акації у сні, всі в зорі інеї, і панчішки кружевні дівчини моєї.
Скільки щастя, скільки сліз, де донецькі води, де біжить доріжка вниз просто до заводу.
Вечір той мені сія од зорі полови, і шахтарочка моя хмурить чорні брови.
2.Х.62
* * *
Вся земля неначе в сні, пахнуть трави і тумани, осінь їде на коні, не спіткнися, кінь багряний!
Тихий вечір од журби хмурить чорні брови.
Не спіткнись, не загуби золоті підкови.
Осінь сурмою гука в полі, у діброві, і трима її рука поводи шовкові.
З.Х. 62
* * *
Ще ранок рос із квітів вій не витер, ще сріблом мов покрита вся трава.
Не чуть пташок, і тільки смутно вітер мелодії осінні навіва.