Вибрані твори в двох томах. Том 1

Воно то побіжить, то стане, бо і йому не все одно.

За землю, рідну і кохану, усе чіпляється воно.

1 знов простори сиві крає, за ним летять душі жалі, бо з ним навік мене єднає любов до рідної землі.

26.ІХ.62

Люби свій край. Всю душу солов’їну і серця жар йому віддай в піснях.

Це так, як дихати — любити Батьківщину, дивитись на квітки в замріяних садах.

Це так, як цілувать кохані теплі губи, для губ твоїх розтулені в сльозах.

Бо творить тільки той, хто Батьківщину любить,

і з нею не страшний йому загину жах.

Тобі чуже все темне, ненависне в розгоні днів космічної доби.

Та, щоб себе продовжити у пісні, люби свій край, поете, о люби!

26.ІХ.62

І павутиння срібний сміх, і даль над білою горою...

Ріка дитячих літ моїх,

Дінець, я знов перед тобою.

Пройшов багато міст я й нив, чув, як шумлять чужі діброви, та в мандрах я не розгубив до тебе вірної любові.

До цих осик, до верб оцих, до круч багряних і до неба.

На крилах споминів моїх я кожну мить летів до тебе.

Сиджу на березі ріки, дивлюсь вогким навколо зором... 1 рідні труби заводські мене вітають димним хором.

їх знав я в радості й біді, в години розпачу і слави...

І відбивається в воді обличчя юне і смугляве.

Неначе тут сидів я вчора і слухав вітер у гаю.

Та розділя вода прозора мене і молодість мою.

О, скільки щастя і тривоги ви знали, очі молоді!..

Повіяв вітер — і нікого я вже не бачу у воді.

1 на душі моїй так дико, її я сльози серцем п’ю.

І листя падає з осики на сивину сумну мою.

27.ІХ.62

* * *

Ой, у полі гне тополі вітер та на вольній волі, темні віти нахиляє, жовте листя з них зриває.

Ой, колись зеленочолі ви були, мої тополі!

Так привітно і так мило листя з вітром шепотіло.

Ой, колись, мої тополі, красувались ви на волі, а тепер в вас віти голі й жовте листячко все — долі.

Та пролинуть дні лихії, вітер лагідно повіє,

і весна поверне знову вам зеленую обнову.

Листя, сповнене привіту, буде з вітром шепотіти...

О, якби-то старість знову стала юністю, братове!

27. IX. 62

* * *

Ось батько йде, біжать до нього діти, одного з них на руки він бере і йде поважно повз хати і віти, і срібним плугом місяць даль оре.

Біля плити вечерю варить ненька й зітхає тяжко в сутінках сумних.

І я дивлюсь в віконечко маленьке на батька і сестер моїх малих.

Іде татусь. У нього погляд сяє так тепло-тепло, й до грудей своїх Тамару він ласкаво пригортає, улюбленицю з-поміж нас усіх.

Дитинство знов мені маха рукою, поволі небо гасне молоде, і татко мій поважною ходою на тлі зорі після роботи йде.

28.ІХ.62

Яке це щастя — мчати на коні, а у лице тобі весняний вітер віє!. А навкруги степи, як вільні мрії, і вітряки у синій далині...

Яке це щастя — мчати на коні!

Яке це щастя — бути молодим і йти в степу з далеких мандр додому, а з-за гори заводу рідний дим здіймається, і ти забув про втому.