Первісна. Дорога на Тір Мінеган

Імар відвернувся від вікна й люто зиркнув на нещодавно розпалений камін. Усе його тепло негайно поглинали холодні та вогкі стіни, цей клятий кабінет ніколи не прогрівався, і всеньку зиму тут доводилося сидіти загорненим у хутро. Не набагато краще було і в решті приміщень, навіть у королівській спальні. Сьогодні Імар прокинувся ще вдосвіта і вже не зміг заснути. Понад годину лежав у ліжку, ловив дрижаки і впивався крамольними мріями про те, як було б добре мати при дворі бодай одного чаклуна, щоб той своїми чарами захищав палац від суворої зими.

Тридцятирічний король уже давно розгубив свою дитячу віру в праведність лахлінського способу життя, а після втрати дружини, що вмерла п’ять років тому від запалення легенів, узагалі пройнявся лютою ненавистю до своїх підданих, які з віслючою впертістю дотримувалися дурних заповітів, залишених їм у спадок від так званих Перших Святих. Сам Імар вважав батьків-засновників лахлінської держави боягузами та дезертирами, котрі, замість скористатися унікальними умовами острова, щоб перетворити його на надійний плацдарм для боротьби з нечистю, просто сховалися тут від усіх небезпек і для виправдання своєї легкодухості вигадали казочку про Дивове благословення, що буцімто зійшло на Лахлін завдяки їхнім молитвам…

Пролунав стукіт у двері, а вже наступної секунди, не чекаючи дозволу, до кабінету прошмигнув низенький миршавий чоловік років п’ятдесяти, у багряній сутані й такого ж кольору п’ятикутній шапці. Він уклонився Імарові, але зробив це підкреслено неохоче, всім своїм виглядом демонструючи, що не звик схиляти голову ні перед ким — за винятком, певна річ, Великого Дива.

А ще торік Айвар аб Фердох з неабияким завзяттям відбивав поклони і королю, і членам королівської родини, і своєму попередникові, Деванові аб Ґринові. Тоді він був лише одним із шістдесяти восьми членів Поборчої Ради, до того ж обіймав там досить скромну посаду. Його обрання верховним поборником Святої Віри й головним проповідником Істинного Слова Дивового стало для Імара несподіванкою — причому несподіванкою вкрай неприємною. Імарів дід, король Лаврайн, навчав онука, що циніки та лицеміри, на зразок Девана аб Ґрина, хоч і гидкі через свою безпринципність, зате зручні та надійні, бо ними легко керувати — у кожного завжди знайдуться досить серйозні гріхи, щоб зробити його вразливим і поступливим. Найпомітнішим із таких гріхів покійного лорда Девана було злісне недотримання обов’язкової для всіх поборників обітниці цнотливості; власне, він і помер в одному з ханґованських борделів, переоцінивши витривалість свого старечого серця.