Первісна. Дорога на Тір Мінеган

Зачувши цю єресь — і не просту єресь, а відьомську єресь, — наляканий суддя негайно припинив розгляд справи, а за годину прибули поборники й забрали Коліма аб Тидира до місцевого Палацу Святої Віри, у підземеллі якого була в’язниця, призначена для утримання запеклих грішників. Згодом вони гірко пошкодували, що не дозволили стратити юнака за звичайне вбивство. Колім використав проти них їхнє ж власне правило, яке вимагало спершу розтлумачити єретику всю хибність його поглядів, щоб дати йому можливість розкаятись і перед сходженням на вогнище знову навернутися до Святої Віри. Як виявилося, він не просто повторив при нагоді тезу, яку піддавали анафемі не лише лахлінські проповідники, а й усі абрадські духівники. Дев’ятнадцятирічний Колім аб Тидир відмінно орієнтувався в цій темі і впродовж десяти місяців вів тривалі диспути зі слідчими, час від часу ніби й погоджувався з їхніми арґументами, але замість уже спростованих висував нові єретичні тези — і все починалося спочатку.

Імар пильно стежив за перебігом цього процесу, навіть надіслав до Бланаха свого представника і мало не щодня отримував від нього депеші з протоколами дізнання. Через таку увагу з боку короля поборники не могли відступити від правил і завершити слідство дочасно. А тишком-нишком убити такого надокучливого обвинуваченого їм не дозволяла гордість — адже цим самим вони б визнали свою поразку. Та врешті-решт Колімові забракло сил на подальше протистояння, наприкінці літа він відмовився продовжувати дискусію і, водночас, відмовився від каяття та навернення до Святої Віри. А потім вогонь поглинув мужнього хлопця, що не захотів помирати вбивцею й обрав для себе терновий вінок мученика. Єдине, що Імар міг зробити для Коліма, це захистити від переслідування його рідних — дарма що юнак ще чотири роки тому пішов від батьків, поборники все одно мали намір притягти їх до відповідальності за сприяння єретикові.

Отож Імарові залишалося шукати вільнодумців серед амністованих. Проте поборники були надто жадібні, вони не випускали зі своїх лабетів жодну жертву, щодо якої мали найменшу підозру. Так і сьогодні, перелік щасливців, яким поталанило обійтися легким переляком, був типовий. Сільська повитуха, що не вберегла дитину. Згорьовані батьки зопалу звинуватили її в чаклунстві, а потім схаменулись і на суді вже не були такими категоричними. Трибунал постановив, що повитуха просто недбало помолилася перед пологами, й засудив її до семи років каторжних робіт. А оскільки на каторзі від старої жінки не було б ніякої користі, її пропонували помилувати. Далі йшов чоловік, на якого доніс рідний син, буцім той чистив зуби чаклунським порошком. Насправді ж сталося непорозуміння — порошок був звичайний крейдяний, просто мав якусь домішку, що надавала йому ледь помітного бірюзового відтінку… Студент єдиного на Лахліні Ханґованського Університету, звинувачений своїм викладачем у єресі. Як виявилося, професор домагався хлопця, а після рішучої відмови поквапився написати наклеп, поки той перший не побіг на нього доносити. Професора стратили за мужеложство… Власниця крамниці, що нібито продавала тухле („зурочене“) м’ясо. Її банально переплутали з іншою крамаркою… Двадцятитрирічний молодик, що звабив дівчину, але не захотів одружитися з нею. Скривджена дівчина поскаржилася поборникам, що він заморочив їй голову чарами. До резолюції про помилування Імар додав вимогу, щоб молодик одружився зі звабленою дівчиною — вони були одне одного варті…