Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

Штрикнувши Покивана шаблею в п’яту, Михайлик на хвильку, як сутий художник — від свого творіння, відступав од стовпа поглянути збоку на власну роботу, а Іван тим часом спитувався відвоювати в рудого кота бодай цаль шибениці під самісіньким верхом.

Юрба знов реготала, так реготала, що нам з вами, читачу, такого й бачити ніколи не доводилось на жодній виставі.

Юрба ревла.

І треба відзначити, що протягом вистави мирославці кепкували й сміялися не з добрих людей, їхньому серцеві близьких та рідних, не з речей для всього народу святих, бо ж простим людям блюзнірство ніколи не було властивим на протязі віків, — а сміялись мирославці з одвічних ворогів: панства, бундючності, дурості, боягузтва, смерті…

В людей од реготу й животи вже боліли.

Тільки очі шинкарочки Насті Певної в дальньому кутку майдану палали лиховісним вогнем, і вся молодиця пашіла таким нестерпучим жаром, аж люди, котрі стояли біля неї, намагались трішки відсунутись від того пашіння, бо під ногами їй аж наче горіла трава.

На шинкарку, як і досі, ніхто не зважав, бо посрамлення Смерті нікому не відомим лицедієм, лицарем-голодранцем тішило й радувало збуджену юрбу, що ладна була ринути на кін, на поміч відважному молодикові.

Нікому не відомий лицедій, правду мовити, навіть і не здогадувався, що він уже є лицедій, але ж, так і не досягши Смерті шабелькою, він вирішив дошкулити їй словом, хоч і не знав ще з досвіду, що слово — зброя небезпечніша від шаблі, і він сказав басюрою Прудивуса, явно, але не навмисно, Юренкові наслідуючи:

— Злазь, паскудо!

Та Смерть не відповіла, бо зайшла в них там з рудим котищем іще лютіша сварка за самий вершечок шибениці, високої, а вже й хиткої, бо щось повибивало з-під неї підпори.

— Злазь, бо звалю стовпа!

— Аж ось ми разом! — гукнула й матінка Явдоха, легко злазячи на кін. — Ось я допоможу!

— Я сам, мамо, я сам! — визвірився на неньку Михайлик, і вона його вперше в житті послухалась і лишилась край кону.

— Злазь! — голосом Прудивуса гримнув хлопчина ще раз.

А панна Смерть, знову входячи в роль, відповіла:

— Ой, гляди, злізу, буде тобі, хаме, кінець!

— Кого це ти назвала хамом?! — раптом гукнув на всю пащеку Михайлик. — Назвала хамом коваля?! Ах ти ж… — і милий мамин синочок ревонув таке, що тут і не повториш, та й кинувся до Смерті, та тільки й спромігся, що штрикнути Покивана в п’яту, коли раптом винайшов зброю дошкульнішу.

Михайлик також забалакав віршами.

Римування, небезпечна пошесть, виникнувши на кону, вразило й Михайлика, який доти й поняття не мав про вірші, здибаючись з ними хіба що в піснях, і це повітря, — страшно й подумати! — могло швиденько охопити всю збуджену юрбу, і трудно собі навіть уявити, що сталось би там, коли б усе те стовпище, як у стародавній трагедії, раптом заговорило б віршами!

Отже, Михайлик, не дошкуливши шабелькою, уже штрикав панну Смерть разючими римами, бо ж, виявляється, що й рими…