Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
Багатьом народним артистам випадало здобувати в глядачів сльози болю чи реготу, приймати квіти й інші дари серця, багатьох носили на руках або возили, впрягаючись у колісниці, але ж усі ті видатні актори ставали властителями дум — з плином часу, після довгої праці, а не так раптово, як це спостигло Михайлика, котрий пробув на театральному кону — не десятки літ, не рік, не місяць, навіть не годину, а лише кільканадцять шпарких дзиґаревих хвилин, навіть і сам того не збагнувши, що став за ті хвилини артистом, улюбленцем величезного гурту людей, громади, — і все це скоїлось саме так — передусім тому, що простосердий ковалисько, наче вгадавши душевну потребу глядача, не дав Смерті здолати Климка й знищив її, як того й жадали мирославці, прагнучи миру в тяжку пору війни.
Ось чому вдячні глядачі підхопили здорованя Михайлика на руки і з криками захоплення кудись понесли й понесли.
Інші схопили його матінку й понесли за сином обережно, мов святиню, жваву й гожу українську матір, яка нараз помітила, що їх несуть не туди, куди обоє поспішали, а в інший бік, звідкіль вони кілька годин пробивались по непевному базарному морю, щоб дійти, нарешті, до кузні невідомого їм ковалика-москалика.
— Стійте! — звеліла Явдоха, та ніхто не почув. — Стривайте! — гукнула вона дужче, але її голос потонув у кипучому гаморі мирославців.
— Стійте! — ревнув басом Тиміш Прудивус, що йшов коло нені, і добрі люди спинились.
— Куди несете? — стурбовано спитала Явдоха.
— Куди ж! — відповіли їй з гурту. — Звичайна річ!
— До шинку, матінко!
— Душу поскоромить горілчиною!
Явдоха обернулась до тих, що несли Михайлика, й наказала йому:
— Злазь-но!
— Чому ж? — ображено спитали щирі мирославці.
— Ніколи нам, — вимушено посміхнувшись, відказала матінка.
— Субота — не робота! — відмовили з юрби.
— До шинку ми не підемо, — рішуче мовила паніматка і так повела плечем, що її мерщій спустили додолу.
— Чому ж? — спитав Прудивус. — Ненько?
— В них же — ні шеляга! — голосно прошепотів Прудивусові над вухом Іван Покиван. — Чи не бачиш?
— Бачу, — стиха відмовив Прудивус. — Очі в хлопця такі голодні, наче три дні не їв! — і обережно звернувся до Явдохи: — Тітко!
— Чого тобі, синку?
— Ви, бачу, певні, що ні динара у вас нема?
— А тобі до того — зась!
— Вам, ненько, бачу я, здається, що ви такі вже бідні, такі бідні…
— Одчепись, поки я не розсердилась!
— Буцім у вас, — не вгавав Прудивус, — нема ні шага?
— Коли б же це тільки здавалося, — сумно посміхнулась Явдоха, а Прудивус, бачивши цю милу материнську усмішку, схопив неньку за руку й повів її назад, аж до помосту, де щойно відбувалась вистава.
— Ви ж бо вже розбагатіли, матінко, — лукаво посмикуючи вусом, вказав Прудивус і при самім кону підштовхнув Явдоху до воза, де ще росла величезна купа доброхітних даянь, що їх зносив і зносив сюди по виставі мирославський глядач, складаючи плоди власної праці на возі й біля воза: хто клав гуску, а хто — курку, а хто копчений окіст, або качан капусти, або горнятко масла, а хто — просто глечик новенький, порожній, полотенця сувій, вівса мішечок, пшона торбинку, а хто й меду стільник у капустянім листі, хто папушу тютюну, хто гілку шипшини з білим цвітом, а хто хустку вишивану або шапку смушеву, а хто й гроші, — що в кого було! — і всього там набиралося вже так багато, що й Бевзів поміст почали закладати щирими дарами народу, і тая даровизна, бо ж глядачів було чимало, все росла та й росла.
— Оце все — ваше, матінко, — урочисто сказав Тиміш Прудивус.
— Тю на тебе! — слушно відмовила Явдоха.
— Це все ти, хлопче, заробив, — обернувся Прудивус до Михайлика.
— З глузду спав! — кивнув на лицедія й Михайлик. І спитав: — Коли ж це я таке заробив?
— Зараз.
— Чим же?
— Піснею.
— Хіба ж піснями заробляють! — взяв під сумнів парубок, бо це йому здалось блюзнірством: за пісню брати гроші. — Я не жебрак! — додав сердито. І кивнув: — Ходімо далі, мамо!
— Е-е, ні! — спинила його ненька. — Не поспішай! Це діло треба… той… — і пильно обернулась до Прудивуса: — То ти, лебедику, говориш, буцім усе це — наше?
— Ваше, — потвердив Прудивус.
— Ваше, — мовив і Йван Покиван, усе ще обачно тримаючись далі від шаленого ковалиська.