Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

— До шинку, матінко!

— Душу поскоромить горілчиною!

Явдоха обернулась до тих, що несли Михайлика, й наказала йому:

— Злазь-но!

— Чому ж? — ображено спитали щирі мирославці.

— Ніколи нам, — вимушено посміхнувшись, відказала матінка.

— Субота — не робота! — відмовили з юрби.

— До шинку ми не підемо, — рішуче мовила паніматка і так повела плечем, що її мерщій спустили додолу.

— Чому ж? — спитав Прудивус. — Ненько?

— В них же — ні шеляга! — голосно прошепотів Прудивусові над вухом Іван Покиван. — Чи не бачиш?

— Бачу, — стиха відмовив Прудивус. — Очі в хлопця такі голодні, наче три дні не їв! — і обережно звернувся до Явдохи: — Тітко!

— Чого тобі, синку?

— Ви, бачу, певні, що ні динара у вас нема?

— А тобі до того — зась!

— Вам, ненько, бачу я, здається, що ви такі вже бідні, такі бідні…

— Одчепись, поки я не розсердилась!

— Буцім у вас, — не вгавав Прудивус, — нема ні шага?

— Коли б же це тільки здавалося, — сумно посміхнулась Явдоха, а Прудивус, бачивши цю милу материнську усмішку, схопив неньку за руку й повів її назад, аж до помосту, де щойно відбувалась вистава.

— Ви ж бо вже розбагатіли, матінко, — лукаво посмикуючи вусом, вказав Прудивус і при самім кону підштовхнув Явдоху до воза, де ще росла величезна купа доброхітних даянь, що їх зносив і зносив сюди по виставі мирославський глядач, складаючи плоди власної праці на возі й біля воза: хто клав гуску, а хто — курку, а хто копчений окіст, або качан капусти, або горнятко масла, а хто — просто глечик новенький, порожній, полотенця сувій, вівса мішечок, пшона торбинку, а хто й меду стільник у капустянім листі, хто папушу тютюну, хто гілку шипшини з білим цвітом, а хто хустку вишивану або шапку смушеву, а хто й гроші, — що в кого було! — і всього там набиралося вже так багато, що й Бевзів поміст почали закладати щирими дарами народу, і тая даровизна, бо ж глядачів було чимало, все росла та й росла.