Сучасна польська повість
- Автор: Филипович Корнель, Махеєк Владислав
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Олена Медущенко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Сучасна польська повість». Краткое содержание книги:
У «Змовниках» В. Махеєка постають картини життя в Польщі за часів диктатури Пілсудського: сваволя поліції, убоге животіння містечкової бідноти, діяльність підпільників-комуністів і на тлі всього цього — перше трудне і болюче кохання селянського хлопця до дочки багатого адвоката.
Повість Р. Клися «Какаду» присвячена боротьбі проти гітлерівських окупантів: йдеться про бійця руху Опору, що віз зброю партизанам, про його небезпечні пригоди…
Б. Когут у повісті «Кому дозволено жити» розповідає про боротьбу за соціалістичну Польщу в перші повоєнні роки.
Корнель Філіпович своїм твором «Чоловік — це дитина» розвінчує сучасного міщанина з його споживацькою філософією і утверджує ідеал сильної, цілеспрямованої, морально здорової людини, активного громадянина нової Польщі.
— Вороги завжди погрожують один одному, а ми з тобою — вороги.
— Важко мені зрозуміти, з чого ти смієшся, що хочеш заглушити цією іронією. Голос сумління? Мабуть, уже змив з рук людську кров…
— У кожного з нас чиясь кров на руках. Ти стріляв на майдані в Ступольні в того нібито мого посланця.
— Він схибив, а я не схибив.
— А коли б то був я?
— Було б так само. Тільки ти стріляв би влучніше.
— Поздоровляю, Каролю. Я боявся, що ти будеш блукати манівцями, розводити церемонії. Ти мені подобаєшся, Каролю, я й досі люблю грати, відкривши карти.
— Дякую за визнання. Звичайно ти не був до мене таким щедрим. А Магда й собі слідом за тобою…
— Не можеш не говорити про неї. Це характерно.
— Вона мені казала приблизно ось таке: «Лізеш на рожен, надолужити хочеш, гаявся, коли ще точилася війна, не скажу, що огинався, але тоді, коли німці були сильні, важливіше було йти до лісу». Ні, ви не щедрі.
— Я не думав, що для тебе так багато важить визнання, кар’єра. Зробиш її, не бійся. Адже у вас немає колективної, родинної відповідальності, ти не будеш за мене відповідати.
— Не про те річ.
— А про що?
— Я не знаю про тебе всього. Модест чудово вмів крутити, замилювати очі.
— Ах, цей нікчемний боягуз, слизняк!
— Я не знаю про тебе всього, а це означає, що не знаю дечого й про себе, так, так, не знаю, чий я брат і що саме тобі винен. А розрахуватися треба, цього не минути, сам розумієш. Ти був у Блиска.
— Він, мабуть, вартий був сотні Модестів. Здається, його справді щось боліло. Тільки він був трохи не сьогосвітній. Мав свої ідеї, але ніякого почуття реальності.
— Блиск мене не цікавить. Його ідеї мені дуже добре відомі. Мене цікавиш ти. Твоя ідея була інша, зовсім інша. А ти опинився в нього. Стріляв у наших…
— О, я в своєму житті чимало попостріляв.
— Не викручуйся, вийми руки з кишень, не захопиш мене зненацька.
— Я без зброї, Каролю. Можеш мене обшукати.
Рипнули двері по другий бік коридора, і Бартек схопився зі стільця. Кароль зупинив його жестом.
— Не бійся.
Увійшла Магда в розстебнутому халаті, довга сорочка підкреслювала її випнутий живіт. Примружившись, Магда вдивлялася в Бартека з дедалі більшим острахом і робила руками якісь жести, немов кликала когось чи відгонила мухи.
— О боже, боже, — простогнала вона, повернулась до дверей, ніби хотіла тікати, але на порозі поникла, зігнулася, мов одірвана від тички хмелина, Бартек підбіг, підтримав її за плечі.
— Ти не сказав, що вона вагітна.
— Ти не відповів мені, Бартеку.
8
Образки. Останній етап складається з окремих образків, з малюнків, повирізуваних із газет, книжок та атласів і абияк, рукою дитини чи п’яного, поналіплюваних один коло одного.
Місто розчавлене, мов сапер, якого придавило понтоном, випалене, чорне від кіптю. Тільки великий замок гордовито височить над водою, майже не зачеплений воєнними бурями. В місті є порт, але моря нема, море за п’ятдесят кілометрів на північ. Дивний вигляд має цей порт, коли малі суденця, власне, човни, шастають поміж величезними кістяками затонулих кораблів, спиняються то тут, то там, обстукують, обнюхують непорушне громаддя. А з неба на все це — дощ, тут здебільшого дощ.
Бартек вже знає, що звідси не виїде до Америки. Ані з сіфкартою, ані без неї. В крачевському шиночку йому запала в голову думка: Кольсько або Америка. І кілька днів можна було вірити, що як не Кольсько, то Америка.
Але тепер уже зрозуміло, що Америка — це скоріш якась невдала, банальна й застаріла приказка.
В Державному управлінні у справах репатріації службовці, замість сидіти за столами, весь час у русі, безупинно бігають, неначе женуться один за одним і не можуть наздогнати. Обстановка респектабельна — герб, портрети, окрім того, гасло про одвічно польські землі на Одрі й Балтійському узбережжі. Ця безперервна біганина не пасує до респектабельної обстановки, але ніхто про це не думає, так само, як нікого особливо не хвилює репатріант без документів. Болеслав Новак вертається з Німеччини. Ім’я? Бо-лес-лав. Тут потрібно трохи настирливості. Чому немає документів? Ледве живий утік від вовкулаків. А може, він сам з вервольфу[46]? Ці шрами не від виведеного есесівського татуювання, адже добре відомо, де, на якій частині тіла есесівцям робили татуювання. Що вчинити з таким репатріантом? Посадити, радить Бартек, тобто Болеслав, посадити до з’ясування, якщо є кому стерегти, посадити, він чотири роки сидів у німців, поки бомба союзників не гризонула, може посидіти ще й тут. А чи не видати посвідчення? Як завгодно, аби тільки дали їсти; репатріант голодний. Куди він прямує? Родини нема, може лишитись тут. А чи знає він, де бюро прописки? А їдальня для репатріантів? Усе знає, аби тільки це не тяглося так довго, респектабельна обстановка пригнічує Болеслава Новака.
46
Вервольф (нім.) — буквально: вовкулак.