Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків: від Гільгамеша до фінансової кризи

Попит (те, що ми хочемо) навряд чи колись сам собою зупиниться тільки на тому, що в нас є, він завжди біжить уперед. Як побороти цю незбалансованість? Економіку цікавить перетин пропозиції і попиту — це й є точка рівноваги. Однак цю класичну проблему можна вирішити ще й з іншого боку. Англійський вираз supply можна перекласти не лише вживаним поняттям пропозиція, є в нього й інше значення — стан справ, тобто те, що знаходиться в нашому розпорядженні, те, що є в людини. Слово demand більше відповідає класичному чеському еквіваленту пропозиція. Тобто можна описати цю проблему як невідповідність між тим, що в людини є (supply), і тим, що вона хоче мати (demand).

Здається, що існує два способи, як мінімізувати різницю між попитом і пропозицією. Перший із них — накопичення статку, supply (до речі, і у приватному житті, і в рамках перманентного зростання ВВП), доки не вдасться задовольнити наш попит, і demand — тобто доки в нас немає всього, що ми хочемо мати. І тут ми повертаємося до вчення гедоністів, програма яких була чітка: зрозумій, чого ти хочеш (як я вже спробував продемонструвати вище, уже тільки це само собою надскладне завдання), а потім добивайся досягнення цієї цілі, скуповуючи все майно, яке тобі потрібно. Це свого роду безкінечна історія, втім, ми для себе вибрали саме цю програму. Також це одна з причин активного зростання добробуту і ВВП — тому що саме в цьому напрямі ми інвестували найбільше зусиль, часу та енергії.

Інша можливість — діяти абсолютно протилежно, за заповідями стоїків. Якщо існує різниця між тим, що я хочу (demand), і тим, що в мене є (supply), тоді вирішити цю нерівність можна знизивши попит. І хоча саме завдання виглядає порівняно простим, проте йдеться про складні психологічні вправи, які стоїки відтреновували все життя. Тогочасна критика цього вчення дорікала йому тим, що «краще бути незадоволеною людиною, ніж задоволеною свинею, нещасним Сократом, ніж блаженним дурником»[784]. І хоч це й правда, та точно набагато краще бути задоволеним Сократом (принаймні в рамках споживання).

З цього погляду справді «багатою» буде людина, яка не хоче нічого (зайвого), тоді як бідною буде та, у якої багато потреб. У цьому ключі, власне, можна сказати, що незадоволений мільйонер може бути більшим бідняком, ніж людина з доходами на рівні прожиткового мінімуму.

«Турботи про зовнішні статки повинні лежати на плечах святого легко, мов найтонший плащ, який у будь-який момент можна відкинути. Проте волею долі цей плащ перетворився на залізну клітку», — пише Макс Вебер[785]. Та от тільки що робити, якщо ми знаємо, що не святі, і що «турбота про зовнішні статки» може стати для нас «золотою кліткою» без огляду на те, наскільки успішним буде наше суспільство? Або ж ми обмежимо наші бажання (тобто, послухаємося порад стоїків), або ж вони й самі собою будуть постійно від нас віддалятися і відчуття задоволеності буде завжди «на відстані простягнутої руки» (парадокс гедоністичної програми)[786]. Якщо ми будемо добиватися тільки й тільки щастя, то щасливими ніколи не будемо. Адже щастя здається нам побічним продуктом взаємодії добра та зла, і в жодному разі не буде самодостатньою ціллю. Втім, чи не мали б ці філософсько-моральні питання й бути власне предметом економіки? Звісно — оскільки наука, яка передусім займається максимізацією користі, повинна б принаймні знати про існування цих підступних підводних каменів.