Чорний лабіринт. Книга друга
- Автор: Сичевский Василий Павлович
- Серия: Чорний лабіринт #2
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чорний лабіринт. Книга друга». Краткое содержание книги:
Героям роману Федору Крайніченку та Андрію Гаркуші, самим життям поставленими перед моральним вибором, доводиться осягати сутність істинного патріотизму в боротьбі з мораллю націоналістичних недобитків, які продаються за іудині срібняки заокеанським яструбам.
— Тедді, я привела його… Замкни за мною двері й нікому, крім мене, не відчиняй. Ось ключ…
Вона наблизилась до високого, ставного чоловіка, щось йому ще прошепотіла на вухо і, поцілувавши в щоку, зникла. Андрій не вірив своїм очам. Перед ним стояв майор Крайніченко, якого він вважав мертвим.
— Андрію, ти?
І голос його:
— Ну, здоров, друже!..
Йому подали руку, але він не потиснув її — напружено придивлявся. Чоловік нахилився до нього, намагаючись заглянути в очі.
— Це я… Федір Крайніченко… Не впізнав, чи що?
— Та чому… Впізнав…
— Ну то проходь. Я тільки двері замкну… Коли б ти знав, як я зрадів!.. Я побачив тебе…
— Де ви могли мене бачити?
— У дворі, біля складу… А чого це ти мені викаєш?
— Та так… Давно не бачились.
— А таки правда, давно… — сказав Федір, обнімаючи хлопця. — Ходім на балкон, там світліше… Ходімо, я хоч подивлюсь на тебе, який ти став.
Балкон, куди вони вийшли, здався Андрієві сходинкою до неба. Внизу на запаморочливій глибині повільною рікою стікав на долину туман, а місяць був зовсім поруч, простягни руку — й торкнешся. Проте чомусь усе видавалось хлопцеві неживим. Почувався так, наче на всім білім світі вони лишились тільки удвох з Крайніченком і їм ніяк не обминути відвертої розмови про те, як кожен з них жив ці роки.
Цим вельми цікавився генерал Керк, який сидів зараз у сусідній з бібліотекою кімнаті і, притискаючи обома руками навушники до голови, напружував слух. Голоси, які досі так ясно було чути, враз ніби віддалились, а згодом і зовсім пропали.
— Їх не чути… В чому річ?!
— Вони вийшли на балкон, — сказав радист, — а там немає мікрофонів.
— Чому? Чому їх там нема?!
— Там ніде їх сховати…
— Треба було врізати в лутку балконних дверей.
— Можна було і врізати, але для цього ви не дали нам часу. Наказано встановити в бібліотеці, ми встановили, які можуть бути претензії?
— Хто наказав?! — загримів генерал.
Радист глянув у бік Патриції, що саме заходила до кімнати, і замовк. Керк зірвав з голови навушники, спересердя жбурнув їх на магнітофон.
— Обережно, плівку порвете… — сказав радист. Проте Керк уже не звертав на нього уваги, його цікавила Патриція.
— Чому ти не закрила балконних дверей?
— Там немає замка, тільки дерев'яний засув, яким двері можна зачинити зсередини, але звідти їх можна і відімкнути… Чи, може, я повинна була сказати їм, щоб не виходили на балкон, бо там ми їх не почуємо?
— Мені треба знати, про що вони там говорять! — нервував Керк.
— Не хвилюйтесь, мій генерале, — Патриція спробувала перевести розмову в спокійніше русло. — Все, про що вони можуть говорити, вам давно відомо. Я сама навела довідки про цього Макса у майора Вінклера, він характеризує хлопця позитивно. Це найкращий його вихованець… А що стосується Теда, тут я…
— Ні, закохані жінки не для розвідки, — схопився на рівні Керк. — Ти знаєш, хто цей Макс і куди його завтра відправляють?
— Здогадуюсь… А коли ви вже так боїтесь, не треба було влаштовувати їм цю зустріч.
— Треба! Така зустріч може дати більше, ніж роки праці над об'єктом. Може, саме в цю мить, поки ми тут з тобою… твій любий Тедді передає Максові…
— Що? Що він може передати? Та я знаю все, що в нього є, не виключаючи білизни. А коли й передасть, то в Макса все те легко можна…
— І все ж піди й припини цю зустріч. Досить! Я сказав усе!
Тим часом на балконі бібліотеки точилася тиха і зовні спокійна розмова.
— А я думав, що вас уже нема… серед живих… — блукаючи поглядом по верхах далеких гір, говорив Андрій.
— Я теж уже не сподівався зустріти тебе, а тут раптом бачу — ти! Що то за довготелесий був, якому ти по пиці врізав?
— Грицько Шпинь. У мене з ним любов давня… ще з Калинівки. А коли мене слідом за вами кинули в підземелля, він, паскуда, солоним хлібом мене годував… Доля ніби сміється над нами — то розведе, то знову одним мотузочком зв'яже…
— Кажеш, тебе слідом за мною кинули?
— Я бачив ваші слова, видряпані на стіні… — з гіркотою сказав Андрій і замовк, роздумуючи над тим, куди це він знову вскочив. «Пастка! Не інакше… Сам продався і мене тягне за собою…»
— Чого мовчиш, Андрію? Нам у мовчанку грати не можна. Нам тільки начистоту або ніяк. Щоб сказати те, задля чого я тебе сюди покликав, я повинен вірити тобі, як самому собі.