Поштова лихоманка

— Ви збираєтеся повернутись туди по кота? 

— Це пан Підкажи, — офіційним тоном сказав Стенлі. — Він народився в Поштамті. 

— Не будемо сперечатися, — сказав Мокр, повертаючись, щоб іти. — Пригляньте за паном Шелягом, гаразд? 

Панна Любесерце поглянула на заляпану кров’ю сорочку старого. 

— Але він так виглядає, ніби якась потвора намагалася його... — почала вона. 

— На нього щось впало, — коротко сказав Мокр. 

— Це не могло... 

— На нього щось впало, — повторив Мокр. — Ось що сталося. 

Вона поглянула йому в обличчя. 

— Гаразд, — погодилась вона. — На нього щось впало. Щось із великими кігтями. 

— Ні, просто там стирчали цвяхи чи щось таке. Кожному ясно. 

— Ось що сталося, так? — промовила панна Любесерце. 

— Атож, — підтвердив Мокр і рушив геть, перш ніж пролунали нові запитання.  

«Вплутувати Сторожу немає сенсу, — думав він, поспішаючи до входу. — Вони топтатимуться тут і там, нічого не з’ясують, але, з мого досвіду, завжди прагнуть кого-небудь заарештувати. Чому ви вважаєте, що це справа рук Хаббара Злотного, пане... Губперук, правильно ж? Ах, ви здогадуєтесь, так? Ви маєте такий дар, еге ж? Дивовижно: ми часом теж про щось здогадуємося. У вас якесь знайоме обличчя, пане Губперук. Звідки ви?» 

Ні, шукати підтримки у Сторожі не варто. Вони можуть лише завадити. 

Одне з верхніх вікон вилетіло, і язики вогню взялися лизати краєчок даху; під дощем осколків скла Мокр, пригнувшись, пірнув у двері. Щодо Підкажи... що ж, він мусить знайти клятого кота. Якщо він не зможе, це все стане несмішно. Якщо він хоч трішечки не ризикне життям і хоч шматочком тіла, він більше не зможе бути собою.  

Він справді це подумав? 

О боги. Він втратив своє «я». Він ніколи не мав твердого уявлення, звідки воно взялося і як, але тепер він його втратив. Ось що стається, коли погоджуєшся працювати за зарплатню. І хіба не застерігав його дідусь триматися подалі від жінок, нервових, як голені мавпочки? Тобто насправді ні — дідусь завжди більше цікавився собаками та пивом... А мусив би застерегти.  

Картина тіла пана Шеляга без кінця стукала в його свідомість. Воно мало такий вигляд, ніби його зі страшною силою вдарило щось із кігтями, й лише товста уніформа врятувала старого від того, щоб його розкрили, як вустрицю. Але це було не схоже на вампіра. Вони діяли куди акуратніше. Такі методи були б марнотратством найкращих харчів. Втім, він підібрав дорогою уламок розтрощеного стільця. Уламок був якраз годящим. Перевага удару кілком у серце в тому, що це смертельно не лише для вампірів. 

У вестибюлі обвалилася ще частина стелі, але він мав змогу пробратися між уламками. Головні сходи були саме з цього кінця, і цілком неушкоджені, хоча дим килимом стелився по підлозі; в іншому кінці вестибюля, де раніше громадилися гори старезних листів, досі ревіло полум’я.