Поштова лихоманка

Сторожа з’явилася за коротший проміжок часу, ніж Мокр чекав би від поліції в інших містах. З ними прибув перевертень. О, більшість людей, напевне, побачили б лише дуже породистого собаку — але якщо ви виросли в Убервальді, у дідуся, який розводить собак, то навчитеся відрізняти. Цей мав ошийника, обнюхав усе навколо, хоча жарини ще диміли, і таки знайшов ще щось, крім запаху попелу.  

Вартові почали копати, і розмова з ними вийшла зім’ятою. Мокр зробив усе, що міг за подібних обставин. Головним було в жодному разі не сказати правди. Поліцейські все одно ніколи не вірять тому, що їм кажуть, тож не мало сенсу завантажувати їх зайвою роботою. 

— Крилатий кістяк? — промовив тоді Мокр із інтонацією, яка повинна була відображати найщиріше здивування. 

— Так, пане. Розміром майже з людський, але дуже... пошкоджений. Я б навіть сказав, покалічений. Скажіть, вам про це що-небудь відомо?  

Цей вартовий мав звання капітана. Мокр не міг його розкусити. Його обличчя не видавало нічого, крім того, що він сам хотів на ньому зобразити. Щось у ньому справляло враження, ніби він знає всі відповіді заздалегідь, але продовжує ставити запитання, щоб побачити, що з того вийде. 

— Може, дуже великий голуб? У цьому будинку вони — справжня пошесть, — припустив тоді Мокр. 

— Сумніваюся, пане. Ми вважаємо, що це був бенші, пане Губперук, — терпляче сказав капітан. — Вони — велика рідкість. 

— Я завжди думав, що вони просто кричать на дахах будинків, де хтось має померти, — сказав Мокр. 

— Цивілізовані бенші так і роблять, пане. Дикі обходяться без посередників. Ваш хлопчак сказав, що з кимось бився?  

— Стенлі справді казав про щось, о, щось, що тут літало, — відповів Мокр. — Але я думав, що це просто... 

— Надзвичайно великий голуб. Розумію. І ви не маєте здогадів, як почалася пожежа? Наскільки мені відомо, ви тут користуєтеся безпечними лампами. 

— Боюся, це могло бути спонтанне загоряння в стосах листів, — сказав Мокр, який мав час підготуватися до цього запитання. 

— Ніхто не поводився дивно? 

— На Поштамті, капітане, дуже важко відрізнити дивну поведінку від звичайної. Повірте. 

— Ви, пане, не отримували погроз? Від кого-небудь, кого ви, можливо, чим-небудь розізлили? 

— Жодних. 

Капітан зітхнув і відклав свого записника. 

— Я все одно залишу на ніч кількох людей стежити за будинком, — сказав він. — Ви молодець, що врятували кота, пане. Всі так зраділи, пане, коли ви його винесли. Ще тільки одне запитання, пане... 

— Так, капітане? 

— Чому бенші — ну чи гігантський голуб — напав на пана Шеляга?  

«Капелюх...» — подумав Мокр. 

— Уявлення не маю, — сказав він вголос. 

— Так, пане. Не сумнівався в цьому, — сказав капітан. — Не сумнівався в цьому. Я — капітан Рудокопсон, пане, хоча зазвичай мене знають як капітана Моркву. Якщо що-небудь згадаєте, пане, не вагайтеся звернутися до нас. Ми працюємо для вашої безпеки.