Поштова лихоманка
- Автор: Пратчетт Теренс Дэвид Джон
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-772-2
- Переводчик: Олександр Мехельсон
- Жанр: Юмористическая фантастика
Электронная книга - «Поштова лихоманка». Краткое содержание книги:
— Коробочка? Там повідомлення, яке він повинен доставити. Хоча, наскільки я розумію, це вже не початкова табличка з випаленої глини. Йому вже двічі чи тричі доводилося робити копії, а бронзові вироби, з точки зору ґолема, існують всього нічого. Це послання для Хета, короля Тутського, від його астрологів зі священної гори; вони повідомляють, що богиня моря розгнівалася, і вказують, які ритуали потрібно провести для її умиротворення.
— Але хіба Тут усе одно не потонув? Анґхаммарад наче ж говорив...
— Так, так, він прибув надто пізно, і його змило жахливою припливною хвилею, а острів потонув.
— Отже?..
— Отже що? — спитала панна Любесерце.
— Отже... йому не здається, що тепер доставляти це повідомлення може бути трохи пізно?
— Ні. Не здається. Ви просто не розумієте світогляду ґолемів. Вони вірять, що всесвіт має форму пундика.
— Пундика з діркою всередині чи з начинкою? — уточнив Мокр.
— Однозначно з діркою, але не занурюйтеся далі в кулінарні подробиці, бо, бачу, ви спробуєте перевести це в жарт. Вони вважають, що всесвіт не має ні початку, ні кінця. Ми просто знову й знову ходимо по колу, але ми не зобов’язані щоразу ухвалювати одні й ті самі рішення.
— Як, наприклад, мати гіркий досвід з янголом, — сказав Мокр.
— Що ви маєте на увазі? — спитала панна Любесерце.
— Е... то він просто чекає, доки вся історія з припливною хвилею повториться знову, але тоді вже дістанеться до місця призначення раніше і все буде гаразд?
— Так. Вказувати на всі недоліки цієї ідеї немає потреби. З його точки зору, це працює.
— І він збирається чекати мільйони й мільйони років? — здивувався Мокр.
— Це не є недоліком. Принаймні для ґолема. Це просто питання часу. Чекати вони не стомлюються. Вони самі лагодять свої пошкодження, а зовсім розбити їх дуже непросто. Вони виживають на дні моря і в розплавленій лаві. Хтозна, може, йому і справді все вдасться? Доти ж він постійно знаходить собі інші справи. Геть як ви, пане Губперук. Ви весь цей час такий заклопотаний...
Вона завмерла, втупившись у щось за його спиною. Він побачив, як її рука гарячково перебирає столове начиння й хапається за ніж.
— Сюди щойно зайшов той виродок! — просичала вона. — Хаббар Злотний! Я тільки вб’ю його і повернуся за столик ще до пудингу...
— Ви не зможете! — просичав у відповідь Мокр.
— О? Чого це?
— У вас не той ніж! Цей ніж — рибний! Матимете проблеми!
Вона пропекла його поглядом, але її кисть розслабилася, а на вустах з’явилася подоба усмішки.
— У цьому закладі немає ножів для розрізання багатих виродків-убивць? — зронила вона.
— Якщо замовите, то принесуть, — швидко промовив Мокр. — Слухайте, це ж не «Барабан», тут не стануть просто викидати тіло в річку! А викличуть Сторожу! Візьміть... та не ножа! Візьміть себе в руки і приготуйтеся тікати.
— Чому?
— Бо для того, щоб ми сюди потрапили, я підробив його підпис на бланку «Великого шляху» — ось чому.
Мокр обернувся, щоб уперше побачити велику людину во плоті. Хаббар був справді великим, ведмедеподібним чоловіком, у великому сюртуку, якого вистачило б на двох, і облямованому золотом жилеті. І на його плечі сидів какаду, хоча до нього вже поспішав офіціант із блискучим бронзовим сідальцем плюс, схоже, горішково-насінняним меню.
Зі Злотним була компанія добре вдягнених людей, і, поки вони проходили залою, все навколо наче почало обертатися навколо них — адже золото має дуже високу густину, а отже, власну силу тяжіння. Офіціанти метушилися навколо нього, всіляко плазували перед ним, з украй поважним виглядом проробляли купу непотрібних рухів, і, можливо, не мине й кількох хвилин, як хтось із них повідомить йому, що хтось із його друзів вже за столиком. Але Мокр тим часом уважно роздивлявся зал у пошуках... А, ось, ці двоє. І за якою ж системою качаються всі охоронці, що на них до пуття не сидить жоден костюм?
Один спостерігав за дверима, один — за залом, і ще один, поза всяким сумнівом, перебував на кухні.
...і, так, метрдотель почав відробляти свої чайові, запевняючи велику людину, що її друзів облаштовано якнайкращим чином...
...велика голова в обрамленні лев’ячої гриви обернулася й відшукала поглядом столик Мокра...
...панна Любесерце прошепотіла: «О боги, він іде сюди!»...
...і Мокр встав.
Охоронці змінили пози. Власне, всередині ресторану вони йому нічого не заподіють, але, з іншого боку, ніхто тут і не перейматиметься, якщо його з усією можливою поспішністю й твердістю виведуть геть для невеличкої дискусії в якомусь провулку. Злотний продовжував пробиратися до них між столиками, лишивши своїх здивованих приятелів.