Грушевський, Скоропадський, Петлюра
- Автор: Яневский Даниил Борисович
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9223-6
- Жанр: История
Электронная книга - «Грушевський, Скоропадський, Петлюра». Краткое содержание книги:
Запевнення це, нагадаємо, з’явилося тоді, коли умови миру в Бресті вже були обговорені і парафовані — справа була лише за папірцем про незалежність УНР!
9 січня на засіданні Малої ради О. Шульгин — спересердя, мабуть, — фактично розголосив суть таємної угоди між УНР та Австро-Угорщиною щодо приєднання Холмщини до України. «Ми бажаємо, — сказав він у відповідь на питання представника польської громади, — щоби Холмщина прилучилася до України, але хочемо, щоб це було переведено референдумом»[92].
Згідно з Галаганом, «промовляв і член української мирової делегації М. Любинський, який разом із другим членом тієї ж делегації О. Севрюком був тоді саме у Києві; він говорив, що коли б цей акт проголошення незалежності УНР стався раніше, то це значно улегшило б роботу делегації та прискорило б заключення миру» [93] (виділено нами. — Д. Я.).
Палке бажання Грушевського та його прихильників приєднати — на підставі невідомого права — Холмщину до УНР дуже скоро виявилося черговою руйнівною утопією — так само, як і решта зовнішньополітичних конструктів вітчизняних націонал-соціалістів. Річ у тім, що, давши згоду на приєднання Холмщини до УНР, імперський провід створив нерозв’язний надалі конфлікт із польською громадою. Це з одного боку. З іншого, Австро-Угорщина цією згодою створила смертельно небезпечний прецедент, погодившись «на втручання іноземної держави у свої внутрішні справи. Однак ці її жертви так і не отримали належної компенсації, оскільки Україна змогла поставити тільки частину від обіцяних обсягів продовольства. Ця частка, щоправда, врятувала багатьом людям їх життя і здоров’я», — констатує сучасний австрійський дослідник.
Аби не втратити остаточно підтримку поляків, імперський уряд фактично саботував передачу Холмщини до складу УНР. 20 червня австрійський уряд заявив «представникам Польського клубу, що без його згоди жодних змін в Галичині він не допустить».
А ось цю обіцянку було виконано. Оскільки УНР не виконала зобов’язання за договором про поставку 1 млн тонн збіжжя, то Відень відмовився виконати свою обіцянку щодо Холмщини. 16 липня 1918 р. «відданий на збереження до німецького Міністерства закордонних справ екземпляр протоколу було спалено у дворі міністерської будівлі. Прямих вказівок цісаря Карла щодо цього не виявлено. Однак без сумніву все відбулося за його згоди» [94].
Констатація
Інакше кажучи, Любинський публічно визнав: незалежність УНР не є самоціллю, її треба проголосити не в інтересах народів, які живуть на території т. зв. «українських етнографічних земель», бо вона лише інструмент для підписання сепаратного миру з країнами Почвірного союзу!
У тому мирному договорі забули хіба про дрібниці. Наприклад, забули встановити державні кордони новоутвореного суб’єкта міжнародного права.
Виправились за 2 місяці. 30 березня 1918 р. Генеральне писарство (!) у листі до МВС установило, що УНР утворюють: Волинська, Воронезька (повіти Бирючинський, Богучарський, Острогозький), Катеринославська, Київська, Курська (повіти Грайворонський, Новооскільський, Путивльський), Подільська, Полтавська, Таврійська (повіти Бердянський, Дніпровський, Мелітопольський), Чернігівська, Холмська, Харківська губернії[95].
Усі відомі факти дозволяють зробити ще один принципової ваги висновок. Усередині українського націонал-соціалістичного руху, Української Центральної Ради та утворених нею інституцій, насамперед усередині незаконно проголошеної УНР, було обґрунтовано та проваджено принаймні два зовнішньополітичних курси. Перший — його головним ідеологом та провідником був Винниченко — мав за мету створення федеративної Російської держави шляхом формування так званого «однорідно-соціалістичного уряду», тобто уряду з представників виключно лівих соціалістичних партій, зокрема більшовиків. Цей курс був «формалізований» у відповідних рішеннях та відозвах УЦР (наприклад, у III Універсалі) та Генерального секретаріату (наприклад, від 17 та 30 листопада). Цей зовнішньополітичний курс підтримували представники російських, польських та єврейських соціалістичних партій, представлених у Раді, — УСДРП, УПСФ, частини УПСР, ПСР, РСДРП, народно-соціалістичної, ОСЄРП, «Поалей-Ціон», Бунд, ППС-лівиці та, можливо, деяких інших.