Грушевський, Скоропадський, Петлюра

Німці, доповідали українські «дипломати», цікавилися станом справ у «збройних силах» УНР, австрійці — чи відійдуть до Румунії Бессарабія або частина Буковини, «турки цікавились про Дарданелли і Константинополь». Звіт члени Генсекретаріату зустріли, ясна річ, оплесками[77].

11 грудня на чергових сходинах генеральні секретарі знову ухвалили «послати в Брест мирну делегацію Генерального секретаріату» (а не делегацію УНР. — Д. Я.). Сутність такого формулювання полягала в оцьому: оскільки III Універсал декларував автономний статус України у складі Росії, остільки лідери УНР потрапили в пастку, яку самі собі наставили, — від однієї держави на одних переговорах не може бути двох делегацій.

Це цілком ясно усвідомлювали більшовики, які в Бресті намагалися ігнорувати факт наявності київських делегатів. Саме тому, пізніше, на світ з’явилася вже «самостійна делегація правительства Української Народної Республіки», у складі якої були: Голубович, Левицький, Любинський, Порш, Севрюк, а також анонімні й переважно невідомої кваліфікації «спеціалісти у справах економічних, фінансових, торгівельних»[78]. Їх поіменно назвав у своїх споминах Севрюк. Список навів такий: «проф. Остапенко» (насправді, професор лише з 1919 р. — приват-доцент Кам’янець-Подільського університету. — Д. Я.), якийсь Шафаренко, «проф. Вальдемарас, пізніше литовський прем’єр-міністр, що приїхав до Берестя у своїх литовських справах і рахувався радником нашої місії, та інші»[79]. «Інші» — це, певно, анонімні «січові стрільці», яких принагідно використовували як перекладачів з німецької мови.

Принцип формування самої делегації провідні українські націонал-соціалісти обрали суто партійний, навіть радикально партійний: «в складанні української делегації, — згідно зі свідченням одного з її провідників О. Любинського, — брали участь і ліве крило УПСР й ліве крило УСДРП, які згодом пристали до Компартії <...> Інструкцій жодних не дав ні Уряд, ні Ц. Рада, їх мав привезти пізніше В. Голубович»[80].