Казки народів світу
- Автор: Сидоренко Ирина
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- ISBN: 5-301-00620-7 (укр.)
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Казки народів світу». Краткое содержание книги:
Сборник включает избранные сказки народов мира. Большинство из них выходило в издательстве «Вэсэлка» в разные годы.
Редактори-упорядники Ірина Сидоренко, Володимир Романець
Передмова Ірини Сидоренко
Аладдін робив так, поки продав усі тарілки, і лишився у нього тільки важкий столик, на якому ці тарілки стояли. Коли Аладдін притяг столик до гендляра, той побачив, що він срібний, і дав хлопцеві десять динарів, і Аладдін з матір’ю жили на ці гроші, аж поки витратили їх. І тоді Аладдін сказав:
— У нас більше нічого немає, треба потерти лампу.
Мати затремтіла від жаху і втекла з дому. Аладдін сміливо потер лампу, і перед ним з’явився джин і вигукнув:
— Твій слуга — перед тобою! Я раб того, в чиїх руках ця лампа! Кажи, чого бажаєш!
— Я бажаю,— мовив Аладдін,— щоб ти приніс мені столик з найкращою їжею, такий самий, як той, що його вже приносив. Я хочу їсти!
Не встиг Аладдін моргнути оком, як джин щез і повернувся із столиком, на якому стояло дванадцять срібних тарілок, повних розкішних наїдків, і пляшки з вином, і свіжий хліб.
Тут у дім повернулася Аладдінова мати. Побачивши столик і дванадцять срібних тарілок із смачними стравами, вона звеселіла, серце її сповнилось радістю.
— От бачиш, матінко, яке добро робить нам ця лампа! А ти ще хотіла її викинути!— сказав Аладдін.
— Хай аллах дасть усякого добра цьому джинові, але я все одно не хочу його бачити,— відповіла мати. І вони сіли за столик і їли й пили, а те, що лишилося, мати сховала на завтра.
Коли ж їжа у них скінчилася, Аладдін узяв срібну тарілку, сховав її під полою халата й пішов шукати того самого гендляра. Одначе доля цим разом привела його до крамниці старого чесного ювеліра, і той, побачивши Аладдіна, спитав:
— Що тобі треба, сину? Досі ти минав мою крамницю і ходив до зажерливого скупія-гендляра . Ти приносив йому якийсь товар, і я гадаю, що й тепер у тебе є річ для продажу і ти шукаєш того гендляра. Та хіба ти не знаєш, сину, що чужоземці звикли нас дурити? А цей гендляр— такий облудник і шахрай, яких ще й світ не бачив! О сину, покажи мені те, що ти хочеш продати! Я дам тобі стільки грошей, скільки воно коштує!
Аладдін вийняв срібну тарілку й подав ювелірові, і старий узяв її, зважив і спитав:
— Скільки давав тобі той гендляр, і чи це така сама річ, як ті, що ти досі йому продавав?
— Авжеж,— відповів Аладдін,— це точнісінько така тарілка, і за кожну він мені давав по динару.
І, почувши це, старий схвилювався й вигукнув:
— А що я тобі казав? Клятий чужоземець! Він обдурив тебе! Ця тарілка зроблена із щирого срібла і коштує сімдесят динарів. Якщо хочеш, я відрахую тобі їх.
І старий ювелір відлічив Аладдінові сімдесят динарів, й Аладдін узяв їх і подякував ювелірові за чесність та справедливість.
Тепер щоразу, як кінчалися гроші, Аладдін продавав старому по тарілці, і по недовгім часі вони з матір’ю стали жити в достатку, проте ке змінили своїх звичаїв — не купували зайвих речей і не робили великих витрат. Аладдін перестав водитися з хлопцями-шалапутами і приятелював тепер тільки з дітьми статечних та шановних людей і щодня відвідував базари, де знайомився з купцями, великими й малими, розпитуючи їх про товари та про торгівлю.
Заходив він і до ювелірів та торговців коштовностями й дивився, що вони продають та купують, і врешті збагнув, що плоди, винесені з підземелля — не скельця чи кришталь, а коштовні самоцвіти, яким і ціни не складеш. І тоді Аладдінові сяйнуло, що він володіє багатством, якого не мають навіть царі, бо не бачив він у ювелірів жодного каменя, схожого на його самоцвіти — всі вони були куди більші, яскравіші й блискучіші.
Аладдін щодня ходив на базар, знайомився з багатими людьми й заводив з ними дружбу. Він розпитував, як купці продають і купують, беруть і віддають, дізнавався, що коштує дорого і що дешево.
Якось, коли він після сніданку прямував, як звичайно, на базар, почув крик оповісника:
— За наказом царя часу і володаря сторіч, хай усі купці та торговці замкнуть свої крамниці, хай усі люди замкнуться в своїх будинках! Царівна Бадр аль-Будур, дочка нашого могутнього царя, вирушає до лазні! Хай ніхто не виходить на вулицю й не визирає з вікон! Хай ніхто не «слухається цього наказу!
Коли Аладдін почув цю оповістку, йому закортіло бодай одним оком глянути на царівну, і він сказав сам собі:
«Усі навколо тільки й балакають про її красу та чарівність. Невже я так і не подивлюся на неї?!»
І він почав думати-гадати, як би здійснити свій намір, і врешті надумався: вирішив сховатись за дверима лазні й глянути на царівну, коли вона туди входитиме.
Аладдін став за дверима лазні — його не було нікому видно — й почав чекати.
Царівна Будур виїхала з палацу в місто, проминула базари й майдани і наблизилась до лазні. Заходячи туди, вона відкинула покривало, і обличчя її засяяло красою, яскравішою за світло сонця. Один поет сказав про неї: