Казки народів світу

І Аладдін розповів про все, і мати, вражена та приголомшена, сказала:

— О синку, то джини справді з’являються перед людьми?! Я ніколи їх не бачила! Мабуть, це той самий джин, який вивів тебе з підземелля, коли клятий магрібинець замкнув тебе там.

— Ні,— відповів Аладдін,— це не той джин, який вивів мене на землю. Цей джин іншої породи, бо той слугує персню, а цей — лампі, яку ти, чистячи, потерла.

Вислухавши його, мати мовила:

— Отже, той, кого я бачила,— раб лампи? Який же він гидкий та потворний! Я так перелякалась, що мало не померла! Благаю тебе, викинь геть і цю лампу, і перстень! Жах мене бере, синку, коли я дивлюся на цих джинів!

— Матінко,— відповів Аладдін,—твої слова для мене — наказ, але ні викупити, ні продати лампу та перстень ми не можемо! Ти тільки глянь, як допоміг нам раб лампи: ми помирали з голоду, а він приніс нам розкішний обід. Пригадай: коли клятий магрібинець опускав мене у підземелля, він наказав принести саму лише лампу — знав, яка від неї велика користь. Тож ми повинні берегти цю лампу й нікому її не показувати, бо вона дасть нам і хліб, і багатство. І персня я теж не можу позбутися, бо якби не він, ти б не побачила мене живим, матінко! Ні, я його не викину! Хтозна, які ще пригоди чигають на мене... Я не зніму його з пальця! А лампу сховаю кудись подалі, щоб вона не трапляла тобі на очі.

Вислухавши Аладдіна, мати сказала:

— Розумні твої слова, синку. Роби, як сам схочеш. Але я не торкнуся ні цього персня, ні лампи, бо не хочу більше бачити страшних джинів.

Наступного дня Аладдін і мати доїли те, що зосталося від принесеного джином обіду, і в них не лишилося ніякої їжі. Тоді Аладдін узяв одну з тарілок, що їх приніс джин, і пішов з нею на базар, але по дорозі зустрів лихого та жадібного гендляра-чужоземця. Аладдін дав йому тарілку, і гендляр одвів хлопця вбік, щоб ніхто їх не бачив, роздивився тарілку й побачив, що вона — із щирого срібла. Проте він не знав, чи знається Аладдін на таких речах, і спитав:

— Скажи, хлопче, скільки ти хочеш за цю тарілку?

І Аладдін відповів:

— Тобі краще знати, скільки вона коштує.

Старий гендляр розгубився, не знаючи, скільки дати, бо хоч Аладдін і був молодий, проте відповів, як бувалий купець. Запропонувати невеликі гроші? А що, як Аладдін знає справжню ціну тарілки? Чи, може, він не знає, скільки коштує тарілка?..

Нарешті гендляр витяг з кишені один динар і дав Аладдінові, а хлопець затиснув його в руці та й побіг геть, і тоді гендляр зрозумів, що він не знав вартості срібної тарілки. І старому скупієві стало шкода динара, хоч тарілка коштувала у сто разів дорожче.

Аладдін, не довго думаючи, подався до пекаря, розміняв у нього динар і купив хліба, після чого пішов додому, віддав матері решту грошей і мовив:

— Піди, мамо, на базар і купи всього, що треба.

Мати пішла, купила всякого харчу, і вони попоїли і вдовольнилися.

Щоразу, коли кінчалися гроші, Аладдін ніс до гендляра-чужоземця одну тарілку, і той давав йому динар.