П'ята Саллі

Він міцно пригорнув мене до себе.

— Це все через шок від того, що сталося з Мейсон. Ш-ш-ш. Воно минеться. Спробуй розслабитися. Я зроблю все, що можу, щоб ти заспокоїлася. Він знає, що…

Я зупинила його поцілунком. Припала до нього та притиснулася своїми губами до його. Рот Роджера відповів довго та міцно.

Тоді він відсторонився та глянув мені у вічі.

— Чому ти не дала мені приспати тебе?

— Тому що я хочу контролювати себе, Роджере.

— Не варто було мені тебе цілувати.

Я приклала палець йому до рота.

— Це я тебе поцілувала, — сказала я та повторила поцілунок, цього разу легко, ледь торкнувшись його вуст.

— Я кохаю тебе, Роджере.

Він похитав головою, відсунув мене та підвівся.

— Це неправильно, Саллі.

— Ти також мене хочеш. Я знаю.

— Я мушу йти.

— Ти не можеш мене отак залишити. Якщо ти не хочеш взяти мене, принаймні покохайся зі мною.

— Я не можу! — скрикнув він. — Хіба ти не розумієш, що я не можу? Заради Бога! Саме тому моя дружина вбила себе.

Мені наче дали ляпаса. Я витріщилась на нього.

— Що ти таке кажеш?

— Коли чоловік виснажений, це впливає на все його життя, не тільки на стосунки з пацієнтами. Коли ти втомлюєшся та перенасичуєшся всім цим, то перестаєш турбуватися про інших. Ти робиш все механічно. Та насправді всередині ти мертвий.

Він ходив туди-сюди кімнатою, хитаючи головою та промовляючи ці слова:

— Роками я міг приховувати це від своїх колег, навіть від пацієнтів. Та не міг приховати це від своєї дружини. Намагався пояснити їй, що це не її провина. Що це не тому, що я менше її кохаю. Я вигорів як фізично, так і емоційно, тому що тіло та розум — єдині. Ти не можеш вдень і вночі примушувати частину себе працювати з психічно хворими, виводити розум за межі можливого й очікувати, що це ніяк не вплине на твоє тіло. Воно повільно пожирає тебе. Спочатку ти турбуєшся про людей, віддаєш їм усе. А тоді ця одноманітність, постійні напади, день за днем, рік за роком створюють емоційне притуплення, ти стаєш черствим. Віддаєш все своє співчуття, і його не лишається для тебе чи твоєї сім’ї. Але ти це приховуєш. Позаяк ти знаєш, що від тебе очікують співчуття, ти імітуєш співчуття. І починаєш ненавидіти себе за те, що ти — лицемір. Логічно обґрунтовуєш це, говориш, що дієш так тому, що люди тебе потребують. Але це також брехня. Люди відчувають твій холод. Люди відчувають, як ти віддаляєшся. Особливо шизофреніки. Вони такі чутливі. О Господи, вони знають, коли ти тільки вдаєш, що турбуєшся про них. І від провини, що ти живеш брехнею, твоя душе в’яне.