П'ята Саллі
- Автор: Киз Дэниел
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-3911-1, 978-617-12-4142-8, 978-617-12-4143-5
- Переводчик: Володимир Куч
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «П'ята Саллі». Краткое содержание книги:
— То я правильно зробила, що втекла?
Він кивнув.
— Це була перша перевірка вправи для самоконтролю. Наприклад, коли випробовують нову дамбу, то не піддають її одразу неймовірному тиску, нарощують опір поступово, щоб запобігти прориву.
— Кажу тобі, мені було боляче бачити, що відбулося з моїми дітьми. Я вже думала, що справді зірвусь.
— Що ж, ти стримала себе і, гадаю, заслуговуєш на винагороду.
— Все ще застосовуєш модифікацію поведінки?
— Можна й так сказати. Винагороджуємо те, до чого прагнемо, караємо те, що хочемо змінити. Багато людей виступають проти цього методу через неетичність. Та я контактую з іншими психіатрами, які працюють з людьми із множинною особистістю, то вони кажуть, що це корисний інструмент.
— Добре, — сказала я, — винагороди мене.
— Що б ти хотіла?
— Зводи мене на побачення. Просто погуляймо по місту, зараз же. — Його очі потьмяніли, і я швидко відступила. — Звісно, якщо ти думаєш, що це неправильно…
— О ні. Я залюбки піду з тобою на побачення. Я просто маю сьогодні ще інших пацієнтів. І ти сама знаєш, як це неприємно, коли скасовують зустріч.
— Звісно. Вибач. Так егоїстично з мого боку. В мене просто є трохи вільного часу, тому я якось не подумала.
— Але вечір у мене вільний, — швидко додав він. — Що б ти хотіла? Вечерю? Театр? Чи танці?
— Як щодо всього разом? Чи це надто ненаситно?
— Буде тобі побачення.
Я хотіла поцілувати його, але втрималася. Мені треба берегти свої вияви щастя, витрачати потрошку. Як підмітив колись Ф. Скотт Фіцджеральд, рахунок у банку емоцій вичерпується. Я не хотіла знімати з нього забагато своїх хороших відчуттів.
— Добре, — сказала я. — Я сама погуляю містом, займу свої думки до вечора. Підозрюю, що воно тепер здаватиметься мені іншим, бо я й сама змінилася. Розумієш, про що я?
— Здогадуюсь, — сказав він. — Та я не можу знати напевне. Думаю, це буде щось схоже на повернення після того, як тебе там не було кілька років. Людина змінюється, а тоді розглядає все крізь призму нових знань і досвіду. Все те саме, та разом із тим трохи інше.
Ми домовилися зустрітись у «Вершник її знав», щоб повечеряти, а звідти піти на виставу на офф-офф-Бродвеї. Роджер провів мене до дверей, та не встиг лише відвернутись, як я поцілувала його. Він здригнувся. Я відчула, які в нього напружені руки, та потім вони розслабились. Хоча він й не відповів на мій поцілунок, я була вдячна, що не відсторонився.
Оскільки ми все одно збиралися зустрітися на Віллидж, я вирішила, що проведу там день. Я доїхала в метро до Вашингтон-сквер, втішившись, що так пізно восени натрапила на мистецьку виставку під відкритим небом.
Коли я споглядала картини, то від схвалення у мене пробіг шкірою холодок. Я не звернула на це уваги, потім спостерігала за шахістами та грою дітей у пісочниці на майданчику.
О п’ятій я пішла в кав’ярню на зустріч з Роджером.
У «Вершник її знав» святкували те, що розширили приміщення, й коли я крізь натовп протиснулася у нову прибудову, то помітила, що стіни там також були обклеєні європейськими газетами. Проте, на відміну від пожовклих у старому залі, вони були свіжі. Це все дарувало фальшиву атмосферу вдаваного зубожіння. Тому що давнє та нове не поєднуються. Можливо, коли газети пожовтіють, то зіллються зі старими.
Ейб Коломбо побачив мене та вийшов з-за барної стійки. Він виглядав засмученим.
— Тобі тут не раді, Ноло.
Я не була впевнена, що правильно його почула.
— Що?
— Будь-хто, хто ріже картини іншої людини, — гівна не вартий.
— Що ти таке кажеш?
— Коли хочеш знищити власні роботи, це нормально. Художник має на це право. Але знищити чужі — це найниціша річ, яку…
— Я не знаю, про що ти говориш.
— Якщо Мейсон тебе тут впіймає, вона тебе вб’є. Проблеми мені ні до чого.
— Я клянуся, я ніколи нічого не робила з її картинами.
— А Мейсон каже інакше. Тому просто забирайся.
— У мене тут зустріч, — сказала я.
— Я ж кажу тобі, якщо Мейсон тебе побачить, то очі видряпає. Вона сюди щовечора приходить. Я прошу тебе піти до того, як вона тут з’явиться.
У мені зростав гнів. Я відчула, як моє дихання робилося частішим.
— Це громадське місце, і я нічим не заслужила такого ставлення. Вперед, викинь мене, якщо тобі так хочеться, але доведеться торкнутися мене своїми руками. А тоді ми побачимося в суді.
Долоні самі стиснулися в кулаки, і я свідомо змусила себе розтиснути їх, хоча й відчула, що долоні стали липкими. Ейб витріщився на мене.