Рукопис, знайдений у Сараґосі
- Автор: Потоцкий Ян
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Піраміда
- ISBN: 978-966-441-411-8
- Переводчик: Виктор Дмитрук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Рукопис, знайдений у Сараґосі». Краткое содержание книги:
Батько, якому потрібен був майстер для заміни, ремонту чи копіювання інструментів, які йому присилали з Англії, навчив цьому ремеслу одного каноніра, якого природа нагородила відповідними здібностями. Я мало не цілими днями просиджував у того навченого механіка, допомагаючи йому в роботі. Я там багато чого навчився, але що з того, якщо мені не вистачало найпершого і найголовнішого: я не вмів ані читати, ані писати. І хоч мені вже мало виповнитися вісім років, мій батько продовжував повторювати, що буде цілком достатньо, якщо я навчуся підписувати своє ім’я і танцювати сарабанду. Жив тоді в Сеуті один немолодий вже священик, вигнаний внаслідок якоїсь інтриґи з монастиря. Усі дуже його шанували. Він часто приходив відвідати нас. Поштивий пастир, бачачи мою занедбаність, переконав мого батька, що мене треба навчити принаймні основам релігії, і сам вирішив узятися за це завдання. Батько погодився, і отець Ансельм під цим приводом навчив мене читати, писати і рахувати. Я домігся великих успіхів, особливо в арифметиці, в якій невдовзі перевершив мого вчителя.
У цей спосіб я дожив до дванадцяти років і, як на мій вік, мав уже достатньо знань, однак остерігався, щоб не показувати їх батькові, а якщо часом забувався, то він суворо дивився на мене, говорячи:
— Навчайся сарабанди, сину мій, навчайся сарабанди й покинь усі інші речі, які можуть лишень принести тобі нещастя.
Тоді моя мати давала мені знак, щоб я мовчав, і переводила розмову на інші теми.
Одного дня, під час обіду, коли мій батько знову переконував мене, щоб я присвятив себе Терпсихорі, ми побачили, як до нас зайшов чоловік приблизно тридцяти років, одягнений на французький штаб.
Він раз за разом вклонився нам разів із десять, після чого, прагнучи зробити пірует, штовхнув слугу з вазою, яка розбилася на друзки. Іспанець розсипався б у вибаченнях, проте чужоземець зовсім не збентежився. Він вибухнув сміхом, потім сповістив нам поганою іспанською мовою, що його звуть маркіз де Фоленкур, що він був вимушений покинути Францію, бо вбив на дуелі людину, і що він просить нас дати йому притулок, поки його справа не буде вирішена.
Фоленкур ще не закінчив свого монологу, як батько раптом підхопився з-за столу й сказав:
— Сеньйоре маркізе, ти саме та людина, яку я вже давно виглядаю. Вважай мій дім своїм власним, командуй тут, як тобі заманеться, а взамін за це не відмовляйся трохи зайнятися вихованням мого сина. Якщо він з часом стане дещо схожим на тебе, то ти зробиш мене найщасливішим із батьків.
Якби Фоленкур міг відгадати ту приховану думку, яку мій батько пов’язував з цими словами, то він би, певно, щиро скривився; однак він сприйняв цю заяву буквально, здавався дуже нею задоволеним і подвоїв свою зухвалість, звернувши увагу на красу моєї матері й похилий вік мого батька, який, незважаючи на це, був щасливий і постійно ставив мені його за приклад.
Під кінець обіду батько запитав маркіза, чи він може навчити мене сарабанди. Замість відповіді мій учитель голосно розсміявся, а коли нарешті трошки втамував таку велику радість, то сповістив нам, що вже двадцять століть ніхто не танцює сарабанду, а лиш пасп’є і бурре. Кажучи це, він добув з кишені маленьку скрипочку, яку звичайно носять танцмейстери, і почав награвати мелодії тих двох танців. Коли він закінчив, батько поважно йому сказав:
— Сеньйоре маркізе, ти граєш на інструменті, який є чужим для людей шляхетного походження, і можна б думати, що ти за фахом учитель танців. Зрештою, це не має ніякого значення, а може, навіть завдяки цьому ти краще зможеш виправдати надії, які я на тебе покладаю. Прошу тебе, щоб ти від завтрашнього дня одразу ж зайнявся моїм сином і виховав його, як при французькому дворі.
Фоленкур визнав, що й справді сімейні нещастя примусили його якийсь час займатися ремеслом танцмейстера, але він все одно людина шляхетного походження, а тому здатний бути ментором юнака, який належить до знатної родини. Тому вирішили, що я від завтрашнього дня почну брати уроки танців і світських манер. Але поки я почну описувати той нещасний день, мушу вам переповісти розмову, яку того самого вечора мій батько мав із доном Кадансою, своїм тестем. Поки що вона мені ні разу не спадала на думку, але зараз я пригадав її всю, а ви, мабуть, захочете її вислухати.
Того дня цікавість затримала мене з моїм новим учителем, тому я не побіг на вулицю; я залишився вдома й, проходячи повз батьків кабінет, почув, як він, підвищивши голос, збуджено говорить тестю Кадансі: