Рукопис, знайдений у Сараґосі

Моя молода й гарна тітка в’їхала в покої матері й зайнялася управлінням усім домом. Особливо вона піклувалася про мене й принаймні двадцять разів на день заходила до мене в кімнату, запитуючи, чи не хочу я шоколаду, лимонаду чи чогось подібного.

Ці відвідини часто були для мене дуже неприємними, бо переривали мої підрахунки. Якщо, бува, донья Антонія не переривала моєї роботи, то це робила її служниця. То була дівчина такого ж віку, як і її пані, з таким же характером, і звалася Маріка.

Невдовзі я помітив, що моя сестра зовсім не любить ані пані, ані її служниці. Я в цьому плані поділяв її почуття, причиною чого з мого боку була роздратованість надокучливістю цих жінок. Їм, щоправда, не завжди вдавалося перешкодити мені, бо я мав звичку, коли хтось із них заходив, підставляти умовні величини, і лише коли знову залишався сам, повертався до своїх обчислень.

Одного дня, коли я був зайнятий пошуком якогось логарифма, Антонія увійшла в мою кімнату й сіла поряд зі мною в кріслі біля столу. Вона почала скаржитися на спеку, зняла з пліч хустку, склала її й повісила на спинці свого крісла. Побачивши, що цього разу збирається на довші посиденьки, я перервав свої обчислення на четвертій середній пропорціональній і замислився над природою логарифмів і над нечуваною працею, якої вимагало укладення таблиць від знаменитого барона Непера. Тоді Антонія, прагнучи перешкодити мені, підвелася, закрила мені очі руками й сказала:

— А тепер спробуємо, чи зможеш ти продовжити рахування, сеньйоре геометре.

Слова тітки видалися мені справжнім викликом. Оскільки останнім часом я багато займався логарифмічними таблицями й знав їх, як то кажуть, напам’ять, то мені прийшла в голову думка розкласти на три співмножники число, логарифм якого я шукав. Я знайшов три таких, логарифми яких знав, потім чимшвидше додав їх і раптом, вирвавшись з рук Антони, написав весь логарифм до десятої цифри. Антонія від цього сильно розгнівалась і вийшла з кімнати, обурено промовивши:

— Ну які ж дурні ці геометри!

Можливо, вона цим хотіла сказати, що мій метод не можна було б застосувати до простих чисел, бо вони діляться тільки на одиницю. В цьому відношенні вона мала рацію, і все ж мій метод був оригінальний, і я напевно не заслужив, щоб мене називали дурнем. Невдовзі після цього прийшла її служниця, Маріка, яка теж збиралася позагравати зі мною, але я був такий роздратований словами її пані, що відправив її без жодних церемоній.

Тепер я наближаюся до тієї епохи мого життя, коли я дав своїм думкам новий напрямок і скерував їх усі до однієї мети. У житті кожного вченого можна виділити таку хвилину, коли він, сильно вражений істинністю якогось принципу, починає досліджувати його наслідки й застосування і розвиває його в упорядковану систему. Тоді він подвоює рішучість і зусилля, вертається до вихідного пункту й надолужує недоліки первинних понять. Розглядає окремо кожне положення, аналізує його з усіх сторін, потім усі їх поєднує і впорядковує. Якщо йому навіть не вдасться вибудувати систему або переконатися в істинності відкритого принципу, то, в кожному разі, він стає розумніший, ніж тоді, коли приступав до роботи, і набуває певних знань, про існування яких до цього часу зовсім не думав. Тож настала й для мене хвилина побудови системи, а обставина, яка підштовхнула мене до цього, була такою: