Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника
- Автор: Сідак Володимир Степанович, Осташко Тетяна Сергіївна
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-966-8201-75-2
- Жанр: История
Электронная книга - «Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника». Краткое содержание книги:
Вперше публікуються матеріали судової та слідчої справ П. Болбочана, його листи до провідників Директорії УНР, уривки зі спогадів сучасників.
Книга розрахована на всіх, хто цікавиться вітчизняною історією.
Чув, що обвинувачували мене в тім, що штаб носив російські погони — неправда! Потім обвинувачували, що штаб носив українські погони — не тільки штаб, але всі старшини й козаки Республіканської дивізії, також полки — Яна Кармелюка, Харківський, Слобідський і ин.; наказа від Головного Командування знати погони не було.
Обвинувачували, що моє військо не одягло червоної розетки, так, але червоний колір є емблема нашою ворога — большевика, а у нас є національний колір. Червоні розетки, то безумовно був компроміс з большевиками і вносив в армію тільки руїну.
Обвинувачували, що 120 міліонів я украв і хотів тікати на Дон — чи варто мені в цьому оправдуватись? Краще я попросив-би Державного Контрольора, аби він затребував від Ради Міністрів відчота в тих 120 міліонах, котрі відобрали від мене…
Отаман Петлюра сказав представникові Республіканської дивізії Авраменкові 444, що я обвинувачуюсь і в тім, що їздив і жив в сальон-вагоні, а це недемократично; на це не нахожу навіть потрібним що-небудь відповідати.
Багато всяких обвинувачень, збудованих на абсолютній провокації піднімалося проти мене, але офіціяльно я й до цієї пори нічого не знаю, не знаю, яке предявляється мені обвинувачення. Слідства ніякого не ведеться. Я весь час шукав права, я весь час вірив, що є люде, котрі не загубили совість і мають горожанську відвагу просто подивитися на мою справу. Ніхто до цієї пори не хоче уявити собі, що як би я був зрадником, то ніколи я би не виступив на повстання 445, а з початку став-би на той шлях, який мені був потрібний і вкупі з Німцями все перевернув-би верх дном.
Судьбу повстання рішив я, у мене була найсильніша військова сила на Україні, найславетніші бої велися мною, найбільше святих героїв було в моїх полках, але ми в той час про себе не писали, не кричали про себе, залишили це на після, бо ми знаємо, що в бойових обставинах завше про себе кричать і пишуть тільки ті, котрі нічого не роблять, котрі подвигів не мають-і утворюють їх реклямою. Я ж особисто за славою ніколи не гнався.
Тепер я домагаюся суду і публічної реабілітації, домагаюся відання під суд заарештувавших мене, або допомагавших цьому — значкового Волоха і всіх старшин Гайдамацького полку, окрім цього військового старшину Тютюнника, Вірко і всіх тих осіб Головного Командування, котрі благословляли мій арешт.
Також прохаю наказати розібрати той трус, котрий робився з 26 на 27 січня, задовольнити мене по мойому рапортові відносно трусу і передати суду виноватих. Ніяких великих посад я не хочу, а прохаю Вас повернути мене до моєї Республіканської дивизії і дати мені змогу битися з ворогами України. Республіканську дивізію прохаю виділити зі складу Запорожського корпусу в «окрему» і придати до неї всі ті частини, котрі, хоч і не входять в її склад, але котрі я будував, або з котрими мене зріднила бойова праця, як то полк Яна Кармелюка, Харківський, Слобідський полк, Запорожський інженерний курінь, Запорожський авіаційний відділ, Республіканський важкий дивізіон і кінно-горний дивізіон Альмазова 446.
Всі документи залишилися при штабі армії, про судьбу котрих не знаю.
Чекаю права, як можна швидче, бо мій обовязок перед Україною кличе мене до зброї.
Отаман Болбочан.
м. Станиславів.
(Українське слово (Берлін). - 1921. - 1 липня.)
Документ № 11
Уривок з протоколу допиту П. Болбочана військовим слідчим
Не пізніше 30 березня 1919 р.
22 січня с. р. о 5 годині [ранку] в м. Кременчук я був заарештований курінним 3-го піш[ого] Гайдамацького полку Волощенком, який зробив це по наказу свого команданта полку значкового Волоха, а по чиєму наказу арештував мене Волох, для мене невідомо. Разом зі мною був заарештований мій штаб і тимчасово керуючий Запорозьким Корпусом полковник Саліванський. За що я був заарештований? Весь час я допитувався відповіді, але до цієї пори я ніякого толку добитися не можу.
Після арешту мене хотіли визволити полки 2-ї Запорозької дивізії й другі частини, але я не дозволив, я думав, що в Києві найду право. Привезли мене до Києва, де й посадили 24 січня в готелі «Континенталь» в № 22, а полковник Саліванський і полковник Гайденрайх були посаджені на гауптвахту. Останні штабні старшини були визволені в Кременчузі. Я міг втікти з дороги, так і з готелю «Континенталь», але цього не робив, бо все-таки сподівався на правовий розгляд свого діла, а подруге, не хотів давати в руки ворогам оправдання мого арешту. Але ніхто не міг відповісти на моє запитання, за що я заарештований. Всі відрікалися, всі нічого не знали, а ті, котрі могли би відповісти, як отаман Петлюра, Коновалець, старійшина] А. Мельник, стар[шина] Чайківський, члени Директорії та інші, ті або ніякої відповіді не давали, або зовсім не хотіли мене прийняти і відповідали — нема дома, зайнятий. Представникові 2-ї Запорозької дивізії сотникові Авраменкові отаман Петлюра відповів, що ведеться слідство, а на запитання, в чім же обвинувачується отамана Болбочана, відповів: «Отаман Болбочан роз’їжджав і жив в сальон-вагоні, а то не демократично». Так я нічого не міг добитися, а в ніч з 26 на 27 січня на квартирі у моєї дружини Січовиками був зроблений трус, також у моєї тітки і у моїх родичів. Трус робили Січовики Осадного Корпусу Коновальця по ордеру старшини Чайківського і поводилися вони гірш, як більшовики в 1917 р., коли вони були в Києві. Забрали у дружини всі гроші, плаття, матерію, срібло, білизну, забрали мої речі, обмундирування, фотографії, листи, щоденники і різні фамільні пам’ятки, ок-[р]ім цього забрали мою стару зброю і самопали, а всього на суму 90 000 карбованців, не рахуючи того фамільного добра, котре порахувати не можна і котре взагалі не має ціни. Коли звертався я з приводу трусу до старшини Чайківського, він, як пійманий злочинець, нерішуче відповів, що нічого не знає про цей трус. Тоді уже моя дружина стала клопотати, аби їй повернули гроші і речі, але її ніхто прийняти не хотів, і тільки після різких домагань п. Є. Коновалець «змилосердився» і прийняв дружину мою, але сказав, що відносно арешту мойого нічого не знає і зробити нічого не може, а відносно трусу сказав, що то був трус самочинний.