Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника
- Автор: Сідак Володимир Степанович, Осташко Тетяна Сергіївна
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-966-8201-75-2
- Жанр: История
Электронная книга - «Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника». Краткое содержание книги:
Вперше публікуються матеріали судової та слідчої справ П. Болбочана, його листи до провідників Директорії УНР, уривки зі спогадів сучасників.
Книга розрахована на всіх, хто цікавиться вітчизняною історією.
Обвинувачували мене в реакційности — в чім вона проявлялася? На се можуть дати відповідь ті, котрі працювали зі мною — Губерніальний комісар Харківщини п. Тимошенко, губерніальний] комісар Полтавщини Чижевський 443, Харківський професіональний союз, робітничий комітет Харкова й инші.
Кажуть, розганяв я селянський зїзд — неправда; кожний зїзд від мого імені вітали мої представники і давали інформації.
Кажуть, у мене був російський штаб — неправда, всі були Українці, відповідальні посади займалися старшинами, котрі з початку працюють в українській армії (в Запорожській дивізії) і тільки один був Росіянин полковник генерального штабу, принятий мною за 7 день до арешту, але спеціяліст свого діла і чесний чоловік і другий полковник генерального штабу, присланий мені з Київа Головним Командуванням, теж чесний працівник і спеціяліст. Дай Боже, аби в українській армії побільше було таких старшин як ті, котрі були в моїм штабі не били-би нас так, як зараз бють. Всі старшини штабу працювали під постійним моїм доглядом. Вся бойова праця проходила перед моїми очима. Про всі бойові події не пишу, їх зараз обняти дуже важко, скажу тільки, що мене обвинувачували в тім, що залишив Харків і Полтаву; так залишив, але після упертих боїв. Є такі люде, котрі кажуть, що Болбочан залишив Харків і Полтаву без боїв, то є провокаційна брехня. Казали в Головній Ставці, не дивлячися на мої донесення, що проти мене наступають банди, а регулярних частин нема, то були тільки злочинні люде, котрі так казали і вони добре знають, що військо Болбочана ніколи не відступило-би перед бандами і бандам ніколи не дало-би себе перемогти.
Генеральний Штаб весь час не вірив мені, що наступають організовані, міцні регулярні частини російського совітського уряду; я навіть номера полків і призвиська большевицьких начальників доносив; донесення про це посилалися кождодневно. Один раз, коли хтось зі старшин генерального штабу, здається генерал Бронський, від імені Директорії виказав недовіря, я не стримався і відповів: «Ви тоді повірите, коли Ленін на білому коні приїде до Київа».
Я знав, що Лівобережної України я не утримаю і коли Директорія приїхала до Київа, я на засіданню в Генеральному Штабі це підкреслив і просив допомоги негайної, але дисциплінованими частинами, просив з 4 полки. Головне командування обіцяло дати цю допомогу Галичанами через 2 тижні, а деякі дрібні частини негайно (панцирний потяг, легку батарею і т. ин.). Я обміркував свою справу і рішив, що 2 тижні я не зможу утриматись. Пройшло більше як 2 рази по 2 тижні, а я ніякої допомоги не получив окрім панцирного потягу і то через три тижні і без гарнізону і легкої січової батареї, в котрої користи не було, бо комендант батареї з батареєю утік після того, як довідався, що я наказав віддати його під суд за невиконання боєвого наказу. Перед тим, як я мав здавати Полтаву, з Київа вийшла січова бригада, казали до мене: всі ми зраділи, зібрали останні сили і відбили ворога від Полтави, але прийшли січовики з самостійним завданням, абсолютно не визнавали мене і моїх наказів і навіть ніякого звязку не хотіли зі мною тримати. Виявилося, що вони мають самостійну задачу іти на Харків, не підлягаючи мені; добре, хай буде так, тоді я мусів-би їм підлягати, бо в бою повинен бути один старший начальник, але цього не було зроблено, не розумію чому: чи Головним Командуванням навмисне було так підстроєно, чи то зроблено по нездатности керовників. Нарешті получилося, що січовики стояли на північ від Полтави і не хотіли мені допомогти в той час, коли мої люде вмірали обезсилені. Один раз, здається, курінь січовиків взяв участь у бою в Полтаві, але скоро відійшов; ми більше січовиків не бачили. Чув, я що Головне Командування випустило повідомлення, що січовики Полтаву повернули, то була провокаційна брехня. Ніякої допомоги від Головного Командування я не мав, а тільки руйновання моєї справи і війська. Декілька разів старшини і козаки Республіканської дивізії, Харківського Слобідського полку і полку Яна Кармелюка казали мені: «Пане отамане, хоч тиждень відпочити в резерві і ми знову будемо гнати ворога». Люде цих частин часто умлівали на постах від переутомления, але зібравшися з останніми силами йшли умірати в нерівних боях з большевиками.
З селянами ніколи ніяких непорозумінь не було.