Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника

На другий день після мого арешту я був направлений до Київа, де 24 січня посадили мене в № 22 готелю «Контіненталь». Ніякого обвинувачення мені не було предявлено, ні у кого я не міг добитися відповіді на запитання — «за що?» Всі відрекали-ся, всі нічого не знають, а ті, котрі могли-би мені дати відповідь (як наприклад отаман Петлюра, котрий жив в № 21 готеля «Контіненталь», Директорія, отаман Коновалець і инші), ті або ніякої відповіді не давали, або не хотіли мене приняти і до мене з них ніхто не хотів зайти, а в ніч з 26 на 27 січня був зроблений ганебний трус на квартирі, де були речі дружини:

1) у моєї родини на Фундуклеївській улиці № 62,

2) в Михайлівському монастирі на моїй квартирі і 3) у моєї тітки там-же. Трус був по наказу і ордеру Осадного Корпусу, відносно чого я подавав рапорт. Всі речі мої і дружини забрані, забрані всі гроші. Старшини — представники Республіканської дивізії теж нічого не могли добитись. Ви наказали подати мені рапорт про мою справу, але про що я буду писати, коли і зараз мені не предявлено ніякого обвинувачення і я за собою ніякої вини не почуваю, бо її не було. Чув я приватно, що обвинувачують мене в тім, що стояв за згоду з Антантою. Так стояв я за цю згоду, бо я зразу бачив, що нічого самі ми не зробимо, позаяк розпад української армії був дуже сильний і цьому весь час допомагало головне командування, котре домагалося розложити і мої кровні частини. Казали, що я вів переговори з Добровольцями — неправда. Добровольці і большевики приговорили мене до смерти, а в Харкові старшини-добровольці робили на мене замах. Головний Отаман Петлюра мені особисто і по телеграфу передав наказ війти в переговори з Дончаками і військом Антанти, що висадилося в Севастополі. Я й сам настоював завести переговори з Дончаками і Антантою, але я рахував, що Центральний Уряд сам зробить це, а коли одержав наказ вести переговори, то був дуже здивований, бо абсолютно ніяких директив з приводу переговорів я на получав, а в друге — Головне Командування знало, що в той час у мене не було таких людей, котрі могли би виконати таку відповідальну місію і я довго з губерніяльним комісаром Харківщини п. Тимошенком обговорював, кого-би нам послати до Новочеркаску і Севастополю. Нарешті я рішив послати до Дончаків Певного 442, але він, з початку згодившись, на другий день відмовився. А перед цим я уже післав був телеграму отаманові Краснову, в котрій вимагав, аби військо Дончаків залишило Донецький район. У відповідь получив телеграму від полковника N начальника Донського загону, котрий просить припинити бойові дії, на далі необхідно було зговоритися, а післати не було кого. Тоді я послав телеграму Волохові, котрий з Гайдамацьким полком був в районі Бахмут-Яма-Лiман-Нирково з наказом почати переговори з командованиям передового Донського відділу, бо необхідний був вугіль, а далі рішив послати старшин Генерального Штабу, але Волох на одріз відмовився виконати мій наказ. Скоро після цього Харків був залишений. Командуванню військ Антанти я послав телеграмму, копію которої відправив Головному Командуванню; другу копію передав Нідерляндському консулові, котрий сам повіз її до Антанти. Я весь час підкреслював, коли був у Київі (16–19 грудня 1918 р.), що у мене в той час не було таких людей, котрим можна булоби доручити таку справу, як переговори, а доручати хлопчикам, я не міг.