Повний місяць

— Не знаю. Валяй, чого хочеш.

Теплий скривив кутик рота в посмішці.

— Я тут послухав вас обох. Цікаві казки, дуже цікаві. Почув і головне: часу, начальнику, ні в кого з нас нема. До вечора, до темряви тобі треба впоратися. Інакше хана всім. Мені в тому числі. Тобі, мусор, воно–то вигідно, якщо Жору Теплого накриють. Всіх собак та вовкулаків можна повісити на мене, живого чи мертвого. Мене, розумієш, такі розклади не гріють.

— І що? Хочеш, аби я дав тобі втекти? Тікай, не заважатиму. Слово офіцера даю.

— Ага, вірю, — Теплий стер із лиця криву посмішку. — Сам на себе дивуюсь, бо лягавим віри нема. Тобі ж повірити готовий. Але, — він клацнув язиком, — розклади не годяться.

— Не хочеш змитися?

— Хочу. Так ти ж читав мою особисту справу, начальнику. Я під вишаком. Все одно збирався зробити звідси ноги. Ще сьогодні, до ночі. Баба ось його, — кивок на Ігоря, — рано тут прибігала. Знаю вже все, чекістів чекаєте. Коли від них кругом стане чорно, мені краще пірнути складніше. Тільки я передумав.

— Не хочеш тікати?

— Хочу й буду. Тебе послухав, начальнику, й плани трошки поміняв. Офіцере, ти б мене вломив лягавому при першій же нагоді? Навіть якби я зараз не проявився — здав би?

— Можеш не сумніватися, — вичавив із себе Вовк.

— Бач, мені ховатися вже нема смислу. Тому, бродяги, ми підемо разом. Не ломайся, наче цілка, Офіцере. Рішення прийняте. Втрьох веселіше.

Від бандита Левченко такої пропозиції не чекав.

— Куди… куди підемо?

— О, здрасьтє! Ще одна незаймана баришня! Туди, — Теплий кивнув у бік вікна, звідки виднівся ліс. — Ми всі троє в одному човнику. Офіцера шукають за втечу. Мене наказано по можливості вбити на місці. Ти, начальнику, здається мені, теж пасажир не простий. Бо послухав, що казав, як викладав. Окрас у тебе не червоний, так собі мислю.

У Андрієвих вухах усе голосніше клацала стрілка невидимого годинника. Час, час, усе це час…

— Тебе відпускають, — промовив він. — Ніхто не спинятиме. Я даю тобі фору даю. Нікому не скажу, що бачив тебе й говорив із тобою. Багато пояснювати, мені ж гірше. Та й Вовка підставлю. Слово.

— Вірю.

— І не йдеш?

— Йду. Спершу — з вами. Потім — своєю дорогою.

— В чому твій інтерес?

— Є один, — Теплий знову цокнув язиком. — Слухай, начальнику, я ж за першою злодійською професією ведмежатник. Ламати сейфи для мене — улюблена робота. Там, куди ви з моїм корешем Вовком намилилися, є сейф. Ну, може бути, я так собі почув. І те, що всередині, тебе цікавить. Сам відкриєш? Чи ви його з Офіцером на пару потягнете? Куди? Гранатою рвонеш замок? А раптом там все пошкодиться? Багато є небезпек для тебе, начальнику, дуже багато. Жора ж Теплий замок приголубить, як гладеньку пухкеньку бабу. Нічого поганого не зробить, акуратно позбавить дівочості. Далі видно буде. Годиться?

Вирішувати треба негайно.

Левченко вже майже фізично відчував, що кожна наступна втрачена хвилина грає проти нього. Глянув на Ігоря. Цього разу погляди зустрілися. Тепер читалося щось осмислене. Далі мовчав, видно, чекаючи, про що домовляться сильніші сторони.